Наступного дня під час сніданку Христина запитала мене, чи я не маю бажання помандрувати з нею по Італії. В її голосі вже була відсутня вчорашня ніжність і лагідність, вона говорила зі мною тепер як королева, а не дівчина, яку я виціловувала. Я відповіла, що мушу повернутися до Львова, а пізніше — чому б і ні. Їй моя відповідь не дуже сподобалася, а все ж вона на прощання простягла мені оправлений рукопис великого формату з твором Брантома. Я була розчулена таким даром, ми попрощалися як дві гарні подруги, ані словом не згадавши, що було між нами ввечері.
Гертруду я застала за вишиванням, вона неймовірно втішилася і стала мене розпитувати, що та як, я розповіла їй про наші розмови, не згадавши, звісно, про головне. Манускрипт Брантома її не зацікавив, вона й так не володіла французькою. А потім Труді мене довго розпитувала про Львів, її цікавило так багато всього, що я дивувалася, але й дуже тішилася, бо дуже люблю своє місто, з яким єднає мене стільки всього доброго й лихого.
З тої пори я вже перетворилася на жінку й носила тільки жіноче вбрання. Час проминув доволі швидко, хоч я й почувалася, наче на голках. Корсарським кораблем я передала листа Калькбреннеру, звістивши його про свій приїзд та радячись із ним, наскільки для мене може бути небезпечною поява у Львові в образі сестри месника. Відповідь від нього прийшла перед самим моїм відплиттям. Він заспокоював, що жодної небезпеки нема, адже сестра не може відповідати за «злочини» брата, і всі вони мене з нетерпінням чекають. На диво, неймовірно втішилася Рута. А що Лукаш? Чомусь Йоган написав про нього дуже скупо. Мовляв, має по вуха роботи в шпиталі, бо поранених з полів багато повертається. Я також цікавилася, що поробляють Франц та Каспер. Про першого Йоган написав, що його чекають з подорожі, а Каспер як Каспер — працює. А Голем? Про Голема анічичирк, хоча я й цікавилася. Мабуть, нічого в них з цим не вийшло.
В одну з наших прогулянок з Труді нам зустрівся капітан Корнеліс. Він мене не відразу упізнав, але коли упізнав, то остовпів, і вже його рука потягнулася до лоба, щоб перехреститися, але завмерла разом з роззявленим ротом.
— Мати Божа Роттердамська! — пробелькотів він нарешті. — Не вірю своїм очам! Чого це ви в бабські лахи вирядилися? Не кажу, що вам не пасує, але ще ніколи не бачив, аби зацний лицар дівкою перевдягався. Щоб мене чорти три дні в окропі парили!
Я поквапилася його заспокоїти й своїм природним голосом пояснила, що я і є жінка, і була завше нею. І вже геть збиткуючись зі старого доброго вояки, розщіпнула делію та показала йому своє декольте, аж у нього очі засльозилися від хвилювання, та він почав їх мерщій витирати хустиною.
— Та не може цього бути, — хитав він головою і шморгав носом. — Та я ж вас, як сина... як рідного... а ви... мене, старого дурня, так довго туманили. А я ж і не туди! А як же ви спритно шпагою ото... — Він змахнув рукою вгору, вниз, імітуючи удари шпаги. — І що? Усе це задля того тільки, щоб медицину вивчити? Ех, а я вас так чекав, що ви передумаєте й поїдете зі мною. Бо я, коли що, е-е... як би теє сказати... я й не проти доньки... Бодай мене чума грецька побила, коли брешу! — Потім з надією глянув на мене й додав: — Га? Що скажете?
Я обняла його, поцілувала в колючу щоку й сказала, що збираюся вертатися до Львова.
— Ага! — захитав він скрушно головою. — То ось до чого це все. Авжеж, вам в образі лицаря вже туди не повернутися. Ну, гаразд. Дайте ж бо іще вас обняти на прощання та почоломкатися. Може, ще колись доля зведе нас.
Що й казати, коли ми розійшлися, у мене самої сльози на очах забриніли, а Труді взяла мене за руку й міцно стиснула. Та це була не одна така зворушлива здибанка, бо напередодні мого від’їзду, коли ми прогулювалися набережною, раптом перед нами виріс — хто б міг подумати? — Франц! Мав закручені догори чорні вуса, чорного з пишним чорним пір’ям капелюха, й все вбрання його було чорним під чорним плащем, що мав, правда, червоні вилоги. Йому, звісно, це личило, як нікому. Він кинувся цілувати нам руки, а я не могла спам’ятатися, хоча у листі Йоган писав, що Франц у мандрах, і раптом він тут. Якими вітрами? Я зрозуміла, що в нього була таємна місія, і при Гертруді не розпитувала, а він, почувши, що ми прямуємо до цукерні, зголосився нас супроводити й усю дорогу веселив смішними історіями. Труді була від нього в захваті. Мені він теж підняв настрій. А завтра він попливе до Львова на тому ж кораблі, що й я. Я втішилася, що матиму компанію. Не знаю, можливо, існують на світі страшні чорти, неприємні й неотесані, від яких смердить сіркою, які мусять ховати свої ратиці й ріжки, не кажучи про хвоста, але Франц пахтів дорогими парфумами й зодягнений був як справжній іспанський гідальго. А коли він запалив сигару й став у цукерні випускати кільцями дим, ним замилувалися уже всі присутні, а не тільки ми. Труді так захопилася ним, що запросила на вечерю, яку вирішила уладити на прощання зі мною, і Франц погодився.
Не можна сказати, що Франц належав до рідних мені душ, але він справді дуже потульний, усміхнений, ущерть наповнений жартами, зрештою, завжди приємно зустріти на чужині когось добре знайомого. Клаусові теж Франц припав до ґусту[29], і вони любенько собі спілкувалися за келихом вина, закинувши ноги на фірточку коминка.
Ми з Труді по вечері теж попивали вино й розмовляли про геть незначні речі, та не можу сказати, що мені було нудно або нецікаво, мене зогрівало тепло їхнього дому, ми з Труді почувалися як дві сестри, що довго не бачилися й не могли наговоритися, особливо в той наш останній вечір. Уже затемна Франц попрощався і обіцяв зранку зайти за мною, щоб рушити до причалу.
Усі два тижні Труді старанно мене вчила всіляким жіночим премудростям, бо ж перечити не стану, що й ходила я як вайло і рухи робила такі, що більше якому дроворубові личили, аніж кралі, та й уберя жіноча мені не підкорялася. Отже, той час не минув без користі, багато чого я почерпнула такого, щоб у Львові не осоромитися. Це й Франц уже помітив, як я змінилася, і прицмокував, нахвалюючи. А все ж смуток час від часу навідувався до мене, бо не давала спокою моя болячка. Не хотілося вірити, що вона смертельна, а з другого боку, якщо мені відміряв Господь короткий вік, то чому ж мені не прожити його собі в задоволення? Все, що дасть мені життя, я прийму з подячністю: і кохання, і війну, навіть смерть, аби-но лиш вона не була мені мукою, не мордувала мене, а забрала водномить, найкраще в бою від ворожої кулі чи стріли.
Гертруда розбудила мене якраз, коли дзвони до церкви скликали, я швидко помилася, поснідала й повідомила їй, що мені все ж доведеться знову вдягнути чоловіче вбрання. Так безпечніше подорожувати.
— Ах, звісно, я тебе чудово розумію, — сказала вона. — Мій чоловік буде неабияк ошелешений. Але нічого. Головне, щоб ти до нього не озивалися тим своїм чоловічим голосом.
Я розсміялася, розпакувала свій старий одяг і незабаром побачила в дзеркалі звичний свій образ у чоботях і зі шпагою та пістолями при боці. Саме тоді прибув Франц, він мав за плечима тільки шкіряну торбу, невідь-чим напхану, підхопив обидві мої валізи, й ми у супроводі Гертруди подалися спочатку прощатися з Клаусом. Як я й думала, мій вигляд його немало здивував.
— О, мій любий, — поквапилася заспокоїти його Гертруда. — Її чекає подорож на кораблі переважно в компанії чоловіків, а в образі озброєного чоловіка це значно безпечніше.
— Егм... — похитав головою Клаус. — Як для панни, яка займалася наукою, наша гостя виглядає дуже вже хвацько. Може, та шпага у вас не для краси, а ви ще й нею володієте?