— Отже, він йде сюди, — зітхнув Геліас. — Боже, рятуй наш Львів!
— Сподіваюся, — сказав Кушевич, — король не полишить нас на поталу. Львів надто коштовний камінь у короні Речі Посполитої.
Він мав рацію. Аж п’ять головних торгівельних артерій розходилося зі Львова на всі боки: глинянський шлях — на наддніпрянську Україну, галицький — на Покуття, Молдавію і нижній Дунай, стрийський — на Угорщину, краківський — на Шлезьк, жовківський — на Замостя, Варшаву й Ґданськ. І це не рахуючи судноплавної Полтви.
— Сьогодні лавники ухвалили воднодуш, щоби ніхто не важився покидати місто під карою інфамії[30] і конфіскати майна, — продовжив Кушевич. — Правда, ця заборона не стосується торгівлі. Але в усіх таке відчуття, що Хмельницький може стати під мурами Львова вже завтра.
— На жаль, львівський арсенал зазнав відчутних втрат, коли військо збиралося під Пилявці, — промовив Лукаш. — А найгірше, що нема в нас фахового найманого війська. Міщани й ті недобитки при тривалій облозі небагато вартують.
— Не чекав я такого від Вишневецького, — хитав головою доктор Геліас. — Так нас зрадити!
— Може, таким чином він хотів рятувати військо. Не думаю, що в мурах міста була б з нього більша користь, — сказав Кушевич. — Вчора ввечері прибула хоругва німецьких драгунів під проводом Андрія Ціховського, якого, мов на глум, призначили з загоном у шістдесят чоловік на оборону міста. Вони розповіли, що Вишневецький зустрів їх недалеко від Львова й наказав їхати сюди.
— То це він за мільйон золотих найняв нам тих драгунів? — Геліас стукнув по столу кулаком. — Добре, що не встиг оголити місто з гармат, бо підвод забракло. Чи знаєте, що він, не довіряючи руським селянам, послав гінця під Ярослав, аби там найняти вози й таки забрати гармати. Але той не встиг дістатися туди.
Далі мова зайшла про генерала коронної артилерії і начальника львівського королівського арсеналу Кшиштофа Арцішевського, що мав світову славу визначного вояка й полководця, бо воював не тільки в Європі, але й в Америці на службі у голландців. Влітку він займався укріпленням міста, зокрема розробив план спалення передмість під час козацького штурму, пізніше брав участь у поході під Пилявці, а відтак разом із іншими панами опинився знову у Львові. Після виборів гетьманів мусив слухати їхніх наказів, хоч і мав власну думку, та коли йому доручили знайти підводи для вивезення гармат, Арцішевський зробив усе, аби цього не сталося, і не покинув міста разом з іншими панами, хоч Вишневецький і кликав його з собою. Тепер всі очі були звернені на нього. Як боронити місто? Відповідь старого, бувалого вояка ошелешила: ніяк. Він не міг брехати, бачачи, в якому стані укріплення міста. На перший погляд, начебто все є — вали, рови, мури, але з огляду на фортифікаційний талант козаків, усе це не убезпечувало, надто, що військо покинуло місто. Тому Арцішевський вважав, що оборона безнадійна, й краще здатися. Він у цій думці не був самотнім, бо й інші міщани його підтримали. Якщо козаки здобули такий міцний горішок, як Полонне й цілий ряд інших твердинь, то не зможе вистояти й Львів. Краще відчинити брами й домовлятися про помилування для міста, аніж нищити його штурмом.
— Чого варта та жалюгідна купка оборонців? — казав Йоган, підтримуючи погляд Арцішевського. — Та вони на сам вигляд такої великої маси ворога накладуть у штани. Порахуйте, скільки шкоди завдамо місту цією безглуздою обороною. А з гетьманом, який жив у Львові, вчився тут, ми домовимося, щоб не пускав війська на розграбунок татарами й черню. Це справді безглуздя боронитися, відбити таку велику армію немислимо.
— Однак ці тверезі заклики не сприйняла більшість райців та лавників, як і духовенство, — зітхнув Кушевич. — Вони вирішили боронитися і просили Арцішевського взяти в свої руки всю оборону. Генерал запевнив, що зробить усе, що в його силах і вмінні, але відмовився очолювати оборону. Перейняв її бургомістр Мартин Ґрозваєр. Серед аргументів, які висунув бургомістр, був такий: «Мусимо боронитися. Інакше станемо посміховищем». Комендант краківських драгунів Ціховський підтримав його. Мовляв, князь Вишневецький вийшов з військом, щоб у Замостю зібрати прусські війська й прийти на порятунок Львова.
— Прусські війська... — засміявся Йоган. — Більшу маячню годі вигадати. Хто чув про фантазійні прусські війська?
Ситуація була й справді складна. Простір міста, що мав приблизно п’ятнадцять гектарів, був оточений подвійним муром. Перший, внутрішній, біг попри будівлі, інколи навіть з ними зливаючись в одну лінію. На відстані кільканадцяти кроків тягнувся рівнобіжно дещо нижчий другий, зовнішній мур з баштами й вежами, що були найкраще укріплені на рогах та над брамами. Всього було сімнадцять оборонних веж, кожна з яких приписана до окремого цеху — Золотарів, Крамарів, Кушнірів, Калитників, Мечників, Ткачів, Сідлярів і Шапкарів, Броварів і Медоварів, Римарів, Мулярів, Токарів і Поворозників, Шевців, Гончарів, Гарбарів, Боднарів, ще були вежі при Галицькій брамі й Босяцькій фіртці, яку пильнували кармеліти босі. Місце між обома мурами було подекуди забудоване, переважно на східному боці. Тут стояли два арсенали, королівський і міський. За зовнішнім муром тягнувся широкий рів, заповнений водою, за ним височіли земляні вали. До міста можна було дістатися лише двома брамами: Галицькою і Краківською. Надвечір обидві брами зачиняли, а ключі отримував один з райців, якого називають proconsul nocturnus. Коли ж хто бажав о нічній порі в’їхати або виїхати з міста, мусив чекати біля брами доти, доки сторож не отримає згоди від проконсула. Коли ж подорожнього впускають, то він мусить спочатку пройти в браму на валах, перейти ланцюгові містки на ровах, далі минути браму в зовнішньому мурі, іще одну браму у внутрішньому мурі, перш ніж опиниться в місті. З часом магістрат почав вважати право впускання до міста за свій привілей, і нікому, окрім короля, ключів від брам не видали. Роги міського чотирикутника були скріплені окремими своєрідними фортецями. Зокрема північно-західний ріг займав Нижній замок, що двома боками зливався з мурами міста. Це була резиденція старости Львівської землі з королівськими кімнатами й ґродським судом. На північно-східному таку ж оборонну ролю грали будівлі домініканського конвенту, а на південно-східному — бернардинський монастир. Південно-західний ріг мав лише вежу, бо сусіднє багно над Полтвою було й так непрохідним.
За межею міста розкинулися два широкі передмістя, Краківське й Галицьке, з цілими рядами вулиць. Належало до доброго тону, щоб кожен заможніший міщанин мав на передмісті одну або більше посілостей, на яких збудував собі віллу й володів власним господарством з садом, городом, кіньми, худобою і навіть сажалкою. Там також виросли охайні будиночки заможніших передміщан, а неподалік і численні халупи ремісників і селян, збудовані з глини й тирси, які Полтва, розливаючись, завиграшки зносила і рівняла з землею. Але передмістя не були захищені, за винятком окремих соборів та монастирів, найголовнішим оборонним пунктом був Високий замок, що панував над містом, переходячи в цілу систему гір. Якби не замок, то вся оборона міста виглядала б дуже сумно. Окрім Високого замку міцними фортецями могли вважатися монастирі: бернардинський, кармелітів босих і кармелітів узутих, а також собор Святого Юра. Мури, вали й обидва замки мали багато слабких місць, у мурах були тріщини, в які можна було закладати мішечки з порохом, арсенали валилися, зброя давно застаріла, а до того ж бракувало фахового війська, бо покладатися на озброєних міщан можна було тільки в крайньому випадку. Всі війська, які минали Львів після Пилявців, не затримувалися надовго. Навіть львівський староста Сенявський поставився з повною байдужістю до міста, яким у першу чергу мав би заопікуватися. Тільки й того, що, покидаючи його, залишив на Високім замку бурґграфа Івана Братковського, родом русина, з невеликим загоном, хоч сам повів із собою чотири сотні вояків. З тих, кого вдалося шляхті завербувати, залишилося у Львові лише трохи піхоти та й то без коменданта Івана Червінського, що завчасу дременув. З остраху, щоб і ця піхота не дременула, місто взяло її на своє утримання і призначило на оборону Високого замку, додавши їм чотири гаківниці.