— Арцішевський ще влітку вимагав, щоб збудувати на валах дашки, які б захищали оборонців від дощу, скріпити розхитані частоколи, але ніхто його тоді не слухав, а тепер вже й часу нема, — сказав Лукаш. — І людей бракує, щоб обсадити оборонну лінію.
— Всього найманого війська маємо понад триста, — ствердив Кушевич. — Отже, головний тягар оборони впаде на самих міщан. Число міщанської міліції не більше як півтори тисячі. Ще можна додати шляхту й жидів. Всього разом три з половиною тисячі.
— Чому не рахуєте русинів та вірмен? — поцікавився Лукаш.
— Це не я, так магістрат рахує. Не довіряють їм.
— То що ж, коли гроші на оборону збирати, з церков золото й срібло конфіскувати, довіра була? Не думаю, що вони будуть байдуже спостерігати, як інші місто боронять. У русинів забрали дзвони, а тепер ще й залізну плиту, що заміняла дзвін, з Успенської церкви зняли. Гадаєте таким чином зробити їх лояльними?
— Пане Мартине, — зітхнув Кушевич, — я знаю, що робиться багато дурного. Але є й підозри, що русини щось затівають. Не раз їх бачили, як вони збираються в групки й про щось гомонять приховано. Хтозна, чи не обговорюють особливі сигнали для козацтва.
— Пане Самійле, — не втримався Йоган, — ви це поважно говорите? Якому русинові хотілося б, щоб козаки до Львова увірвалися і розграбували все, на що око впаде? Вони ж не будуть розбиратися, чиє це добро. Все піде прахом. Та й місто зазнає такої руйнації, що вже, либонь, і не зведеться. Згадайте орди Спартака, які нищили панські маєтки, трощили безцінні скульптури й мозаїки, випалювали сади й парки, шпурляли в вогонь манускрипти. Це некерована стихія, вона для всіх страшна.
Пізніше, коли розходилися, а Йоган вирішив провести Дуката, вони перейшли на тему медицини. Майбутня облога не могла не турбувати, адже це означатиме десятки поранених, з якими доведеться давати раду лише кільком хірургам, бо інші повтікали. Є ще змога залучити цирульників, ті теж могли придатися, а ще черниці. Та з’ясувалося, що Йоган уже кілька місяців самотужки навчає трьох хлопців, як зашивати рани, як добувати з тіла стріли й кулі. Все, звісно, таємно.
— А вчаться вони анатомії на трупах, які вам приносять? — запитав Лукаш.
— Звичайно. На чому ж іще? Днями один мене запитав: «Але ж вони Судного дня не встануть? Як вони будуть жити без печінки, серця, селезінки?» А я кажу: «Господь добрий, він відновить усі втрачені органи».
Мартин Ґрозваєр шукав способу затримати пилявецьких невдах, але вони, мов пісок крізь пальці, просочувалися і зникали, ніщо вже їх не манило — ні гроші, ні обов’язок. Ще з козаками та гультяйством вони готові були воювати, але не з татарами, а що більшість з них походили з-за Вісли, то не бачили жодного сенсу в обороні Львова, міста, яке для них було чужим і незрозумілим.
Час від часу били дзвони, закликаючи всіх до зброї, а вулицями плентався добош і бив у тарабан[31], та не так гук тарабану вдаряв у вуха й серця львів’ян, як плачливий голос добоша, який закликав записуватися в оборонці міста й обіцяв по три таляри платні, а при цьому сьорбав носом і хлипав. Почувши про оплату, відразу зголосилося дві сотні німців, хоч багато хто з них ледве на ногах тримався.
Бурґомістр саме писав листа канцлерові, коли в двері постукали, він гукнув, щоб заходили. З’явився охоронець і повідомив, що проситься до пана бурґомістра купчик, хоч і не каже, з якої нагоди. Ґрозваєр кивнув. Опецькуватий чоловічок з обличчям улесливого ченця несміливо зайшов до кабінету й вклонився:
— Вибачте, що я вас турбую в такий грізний час, але, можливо, моя новина видасться цікавою.
— Що там таке? Я нічого не купую, у мене й так грошей катма.
— Ні-ні, нічого такого я й не мав на думці, хоча торгую винами. І, власне, сьогодні я завіз вино до винарні Прохазки... — Ґрозваєр насторожився. — Я привіз перфектні мальвазії, мушкателі, монасберґи, рейнські, лякріма Крісті... аліканти, а також наливки... і справдешній цимес — настоянку на грушці. Ось, якщо ваша ласка...
Купець витяг з-за пазухи пляшку, всередині якої була велика грушка. Бурґомістр здивовано оглянув її.
— Це що ж — пляшку прикручують до ще малого плоду?
— А так-так, прошу вас, а потім заливають горілкою. Шваби вигадали. Це вам подарунок. Так от, ця винарня міститься «Під Крилатим Оленем»... тобто під аптекою.
— Ну?
— І так сталося, що я зайшов також до аптеки... бо в моєї жінки горло застуджене... то щоб якого полокання взяти... Там нікого не було, але з прочинених дверей до сусіднього покою лунали голоси. Чоловічий і жіночий.
— І?.. — Ґрозваєр втрачав терпець.
— Власне! Обоє розмовляли русинською. А в наш тривожний час, коли...
— Пхе! Я й сам можу кілька слів промовити русинською.
— Е ні, то не було кілька слів. То була тривала бесіда.
Бургомістр витріщив очі.
— Що? Аптекар Мартин Айрер розмовляв русинською?
— Як Бога кохаю! І то чистою.
— І довго вони так собі балакали?
— Достатньо довго, щоб я пересвідчився в тому, що це саме русинська, а не яка інша.
— Гм... Хто ж там такий, щоб з ним... ну, хіба та відьмочка...
— Так і є. Відьмочка. Але й сам пан аптекар.
— І що далі?
— Далі вийшов з тих дверей аптекар, був дуже здивований, побачивши мене, й запитав, чи довго я на нього чекаю. Я сказав, буцім щойно зайшов.
— Добре. Дякую. А скажіть... звідки ви вина возите?
— З Венеції.
— О, чудово! І коли ви поїдете туди ще?
— Оце за день-два й поїду. Жовніри вже спустошили кілька винарень до краплі.
— Тоді у мене до вас буде одне доручення. За яке я вам віддячу. — Ґрозваєр підвівся і пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. — Ви знаєте, як загинув мій син. Підло, без зброї. Будучи хворим, він не мав змоги оборонятися, як належиться у таких випадках. Його смерть лежить на совісті аптекаря... Я ніколи не повірю в те, що вбив його той хлопчак, що дременув. А цього шелихвіста, який живе з відьмою, я хочу вивести на чисту воду. Я хочу дізнатися про нього все. Тому я вас прошу відвідати не лише Венецію, але й Падую, де він учився. Знайти тих, хто його знав, зібрати про нього якнайбільше інформації. Дорогою заїдьте в Зальцбурґ, звідки він родом. Там ще мусить бути його родина.
— Дякую за доручення. Готовий служити вам вірою і правдою.
З тими словами вони розпрощалися, а наступного дня, коли відбулася рада, Ґрозваєр відвів набік доктора Геліаса й запитав:
— Ви начебто товаришуєте з Мартином Айрером?
Доктор вловив тон, який йому не сподобався, і вирішив ухилитися від прямої відповіді:
— У нас фахові інтереси. Тільки й усього.
— Однак ви брали діяльну участь у його порятунку від меча.
— Йшлося лише про порятунок невинної людини. Не більше.
— А вам ніколи не доводилося чути від нього іншу мову, окрім польської, латини, італійської чи німецької?
Щось кольнуло доктора й він, не вагаючись, відповів:
— Авжеж, чув.
І побачив, як Ґрозваєр збудився, як загорілися його хижі очі.
— І то яку?
— Хорватську.
— Як то хорватську?
— Дуже просто — його мама з Істрії. Він читає молитву хорватською.
Ґрозваєр відчував себе прибитим. Хорватська! Її можна було сплутати з русинською. А хорват з русином завше порозуміються. То чому б Мартину й відьмі не розмовляти собі любенько своїми мовами?
— Щось не так? — поцікавився доктор.
— Та ні... просто виникли деякі підозри, але ви їх уже розвіяли. Дякую.
Бурґомістр, очевидно, снує павутину, подумав Геліас. Смерть сина зробила його ворогом аптекаря.
