Я поглянула на нього з роздратуванням. Навіщо він нагадує мені те, про що я не хочу думати? Хоча інколи думаю.
— І яке твоє покликання?
— Виправляти помилки вашого Всевишнього. Змінювати Долю, змінювати історичні події, повертати їх у потрібному напрямку. Ми також контролюватимемо, щоб не відбулося перенаселення, тому чума, холера й будь-який інший мор час від часу будуть виполювати бур’ян. Оце наша робота. А Бог що? Насотворював по своїй і ще по невідь-якій подобі людисьок і пустив на самопас, як овець. Ні, так не можна. Мусить бути контроль і порядок. Я лише гвинтик у злагодженому механізмі Пекла. Мене закріпили за Львовом. І все, чого я повинен добитися, — запобігти його руїні.
— І чим Львів заслужив таку честь?
— Нас там шанують. Ти ж бувала в каплиці Боїмів?
— Авжеж.
— Чи бачила на її бані Христа, який сидить, спершись щокою на руку?
— Звісно, бачила.
— На яку він руку сперся?
— М-м... здається, на ліву.
— Так і є — на ліву. А на всіх інших зображеннях Христа, що сидить, він спирається на праву руку. І тільки тут на ліву.
— І в чому тут дивина? На яку хотів, на таку сперся.
— Ні, не так. Світ чітко поділений на праве й ліве, на правду й кривду, на верх і низ, на світле й темне, на день і ніч, на Сонце й Місяць. Все, що ліве, — наше. Права рука від Господа, ліва — від Сатани. Отже, увага: Христос сперся на Сатану. І цілком слушно. Адже й світ колись Господь творив за допомогою Сатани. Про це безліч апокрифів та коляд. А будували каплицю кримінальники, все наша братія. А вівтар, на якому зображена Таємна вечеря, бачила? І хто сидить під лавою?
— Чорт.
— Ну, от. А це ж я.
Франц галантно вклонився.
— Ти сидів під лавою Юди?
— Так, — невідомо чого втішився він. — І все любенько бачив та чув.
— Чому ж ти не застеріг?
— Ісуса? Та що ти таке кажеш? Це ж була його місія — умерти за вас. Ні, аж на таке я б ніколи не пішов. Усе мусило відбуватися за планом. А ти що хотіла б? Щоб він дожив до старості, як ті апостоли, що його зрадили? Кому б ви тоді молилися? — Його погляд упав на «Кульгавого біса». — О, і ти це читаєш? Це про мого друзяку. Неабиякий шелихвіст. Він мені, до речі, автограф на книжці поставив.
— А то чого? Хіба ж він автор?
— Та він значніший за автора, бо якби не він, то й книжки не було б.
— Хочеш сказати, що всі їхні пригоди відбулися насправді?
— Аякже. А потім мій друг Кульгавий біс усе розповів автору, а той записав. Правда, трішки прибрехав, як то в усіх писак заведено. Бо ж вони як не брехнуть, то й не дихнуть. А це що за манускрипт? — Франц підхопив Брантома й розгорнув навгад, а відтак почав реготати: — І ти це читаєш?
— А що тут такого? Дуже дотепно. Мені це королева Христина подарувала.
— Авжеж дотепно: «Чимало є чоловіків і коханців серед нас, християн, які, не бажаючи ся уподібнювати до турків, которі не знаходят приємности у спогляданні розкішниці, бо вона, на їхню думку, не має жадної ґрациї, навпаки, з найбільшим задоволеннєм нею ся милуют, і не лише ся милуют, а йно й цілуют, і пестят часто на проханнє самих пань. Ото як відповіла їдна білоголова гішпанка на слова свого кавалера: „Цілую ваші ручки й ніжки, сеньора“, а вона: „Сеньоре, зупинка посередині значно смачніша“, бажаючи тим самим підказати коханцеві, що поцілунок у те саме місце не менш солодкий, ніж цілуваннє ручки або ніжки. Багато пань вважают, жи їхні чоловіки й коханці знаходят у сьому особливо вишукане задоволеннє, що подвоює їх запал; так казав мені їден зацний принц, що мав коханкою зацну принцесу. Жадне їхнє побаченнє не минало без того, жиби він ся не милував її розкішницею і не цілував її безліч разів. Уперше ж він зробив се за підказкою їдної знатної пані, фаворитки короля, котора, стежачи за тим, як принц упадає біля своєї кралі, запитала його, чи бачив він кгди-небудь ту частину її тіла, що дарує йому найвищу насолоду. Принц відповідав, жи нє. „Ей, то ви нічого не тямите, — вповіла вона, — і не знаєте, що милуєте; ваші любощі недосконалі: мусите конечно побачити се!“ А жи їх було в покою іно троє, то принц вирішив послухати її раду, але краля засоромилася і стиснула ноги. Тоді тота фаворитка короля, зайшовши ззаду, перекинула її на ліжко й тримала її доти, поки принц не розгледів усе, як ся належит, і не націлувався всмак, таким йому видався сей об’єкт хупавим і бажаним; і відтоді без тії втіхи вже ся не обходив». Прекрасно! Даси мені почитати. Але годі... ходімо до капітана.
Не піти не пасувало, хоч і не було жодного бажання. До того ж кастильською я настільки добре не володіла, щоб підтримувати бесіду. Читати і розуміти, що говорять, одна річ, але самій будувати речення — інша. Хоча, може, це й на руку. Чого-чого, а жвавого спілкування зовсім не хотілося.
Ми вийшли на поклад, холодний вітер, бризки дощу й моря освіжили обличчя. Корабель проорював хвилі одну за одною, то опускаючись, то піднімаючись так різко, що я мусила вхопитися руками за ванти, а Франц мене підхопив за пояс. Раз по раз хвилі з такою силою вдаряли в корабель, що від носу до шкафуту й корми котилася біла від піни вода. Щогли від напору вітру злегка вигнулися, ванти напнулися, наче струни на лютні, й ледь чутно бриніли, мовби розмовляючи між собою.
— Caballeros por favor aqui[32], — почула я за спиною.
Морець показав нам рукою на сходи, що вели під поклад.
Ми спустилися. За гамором визначили, куди далі йти, й незабаром опинилися в просторій капітанській каюті, посеред якої за столом сиділо зо два десятка гостей: більшість військові, двоє цивільних, три молоді кралі й старша пані. До цивільних належали красень-упир та чернець років шістдесяти з цапиною борідкою. Упир і тут поводив себе манірно, начеб сидів не за столом, а на сцені. При появі нових гостей вся увага була звернена лише на нас. Капітан вказав рукою на вільні крісла якраз біля краль:
— Наші гості — Лоренцо ді П’єтро та кавалер Франц фон Фуссенбруннер, — промовив він, — подорожують теж до Лємберґа. І нам було б дуже цікаво почути щось про це місто. Але спочатку варто випити й перекусити, що нам Нептун послав.
На столі й справді переважали дари Нептуна — різні риби, кальмари, маленькі восьминоги та мідії. Капітанів слуга розлив у келихи вино, всі випили та почали вечеряти, перекидаючись короткими фразами. Я помітила, що панна поруч кидає на мене зацікавлені погляди, а інша, що сиділа навпроти, скалила око й відвертала погляд, щойно я підводила голову. Ще тільки цього мені бракувало: увага краль — це найменше, що я потребую, як і взагалі будь-якої уваги присутніх тут гостей. Добре хоч старша пані всю увагу свою зосередила на ченцеві.
Я подумала, що, мабуть, дарма перевдяглася за парубка, думаючи, що на військовому кораблі не буде жінок, а вони були. Та вже було пізно. Зрештою, я себе в своєму старому образі почувала зручніше.
Упир не їв, лише попивав вино, тримаючи келих чотирма пальцями, відчепіривши мізинець. Робив маленькі делікатні ковтки, мовби остерігаючись, щоб жодна крапля не стекла на підборіддя і не заплямила його білий комірець, гаптований золотими нитками. Пальці мав витончені, геть не чоловічі, з дбайливо підстриженими подовгастими нігтями. Він самовдоволено усміхався, ловлячи на собі зацікавлені погляди й демонструючи сліпучо білі зуби. Чернець, вочевидь, був поважною рибою, бо сидів поруч капітана, і той йому ввічливо прислуговував, наливаючи вино та підкидаючи страву, хоча за спинами гостей снувало двоє слуг, але, мабуть, їм було наказано ченця не рухати.