— Дякую. В мене вже є секундант.
— А, так-так. Мій любий друг Франц. Але ваш суперник матиме п’ять секундантів чи то пак приятелів. Тому другий секундант вам не зашкодить.
Корабель ліниво погойдувався на хвильках, а на покладі задумливо походжав Алонсо й жваво жестикулював у колі своїх краян. Франц і Ульріх мене вже чекали. Вони повідомили, що узгодили з іспанцями: поєдинок повинен бути лише до першої крові.
— Чудово, — сказала я і зайняла стійку, оголивши шпагу.
Алонсо зробив своєю шпагою кілька показових піруетів, можливо, щоб відволікти мою увагу, але я не зводила очей з його обличчя, а не зі шпаги. Секунданти дали знак, і Алонсо спробував мене атакувати серією нервових наскоків, на які не раз купувалися недосвідчені юнаки. Але не я. Метою цих наскоків було викликати мене на удар, а коли куплюся на нього й зроблю випад уперед, нахилившись усім тілом, він викрутиться, а я наштрикнусь на вістря його шпаги. Правда, тут треба мати неабияку вправність, він мусить вловити той найвідповідніший мент, бо як ні, то я його проштрикну. Алонсо був упертий в своєму способі шермерки, вирішивши, що я в тій справі тлумок, і продовжував мене провокувати. Кілька разів я вдавала, що купуюся на його скоки, але щоразу зупинялася на півдорозі, не наближаючись на досяг його шпаги. Я просто терпляче чекала, коли він помилиться, і незабаром це сталося. Я під його натиском відступила назад, де дошки, затінені вітрилами, ще не висохли після того, як їх вишкрябали й вимили. А що для його маневрів стійкість у ногах була життєво необхідна, бо все вирішували секунди, то, коли Алонсо знову спровокував мене на атаку, його нога посунулася буквально на сантиметр, і цього було достатньо, щоб він не встиг ухилитися, а моя шпага опинилася у нього в роті, поранивши язика. Все відбулося миттєво, і оточуючі завмерли від ошелешення. А за хвилю я почула оплески — то плескали дами, Франц і Ульріх. Іспанці підбігли до Алонса, а він спльовував кров і харчав. Що ж, на одного співбесідника буде менше. До мене не могло бути жодних претензій, адже я могла його вбити. Ну, а так — днів два-три попостить.
Капітан підійшов до мене й похвалив мій удар шпагою, додавши, що нічого схожого ще не бачив, та почав розпитувати, хто був моїм учителем.
— Його вже нема на світі, — відповіла я.
— О, то вам треба мати своїх учнів, — сказав він. — Було б несправедливо, щоб таке вміння пропало.
— Я подумаю над цим.
— Можна поглянути на вашу шпагу?
Я подала йому її, і він став прицмокувати, милуючись пласким двосічним лезом та руків’ям, увінчаним головою лева, з якої випиналися очі. Іспанці теж зацікавлено наблизилися і жваво загомоніли. Капітан натиснув на очі лева, і обабіч леза вистрілили з ґарди два маленьких тонких кинджали.
— О! — захоплено вигукнув він і пояснив іспанцям: — Це щоб упіймати між них лезо суперника, різко крутнути й вирвати з рук або зламати. Прекрасна робота. Наша толедська сталь.
І тут товариш Алонса скрикнув:
— Ви були в Дюнкерку, щоб мене чорти дерли! Ви зламали мою шпагу отаким робом! Que te parta un rayo![33]
— Що? — спокійним тоном перепитала я. — Ви теж хочете двобою?
Він відразу здувся і зашварґотів з товаришами, щось їм знервовано тлумачачи.
— Досить, — сказав капітан, повертаючи мені шпагу. — Війні кінець. Був, не був. Усе вже позаду.
За кілька хвилин, коли я стояла на півбакові й дивилася, як корабель розтинає хвилі, мене пойняло нестримне бажання вдихнути цього свіжого прохолодного вітру на повні груди. І я це зробила. Але враз закашлялася, а коли відняла долоню від вуст, то побачила, що вона всіяна червоними цятками. Невідь-чому я стала їх рахувати.
— Вісімнадцять, — почула я голос за спиною і стиснула долоню в кулак.
Ульріх. Він наблизився геть нечутно. Я дивилася на нього все ще наляканими стривоженими очима. Він узяв мою руку, розтиснув і витер її своєю батистовою хустинкою. Гм, чому не злизав? — розсміялася я в душі. Але не видала ані звуку — він дивився на мене такими добрими лагідними очима, що це було б принаймні невиховано. Надто, що мені хотілося заплакати.
— Нам нема чого критися одне перед одним, — промовив він. — Ви знаєте, хто я. Я знаю, хто ви. Хочу сказати, що вражений вашою майстерністю. Я навіть запереживав, що ви таки не встигнете відскочити від його шпаги. А з’ясувалося, що то була така ваша хитрість. Ґратулюю. А, до речі, я міг би вирішити вашу проблему.
— Яку саме?
Мене кольнули його слова, і я вся напружилася.
— Я про вашу хворість. Якщо ви дасте згоду, від неї не залишиться й сліду.
Тут я не стрималася і розсміялася, хоч і крізь сльози.
— Ви не повірите, вчора мені вже робили подібну пропозицію.
— Ах, Франц! — усміхнувся він. — Всюдисущий Франц. І як я здогадуюсь, ви йому відмовили. Так-так, Пекло нікого не манить. А от вічність... це щось зовсім інше. Юліано, я хочу називати вас лише так. Я подарую вам вічність. Я покажу вам дивні міста, я обсиплю вас найкоштовнішими скарбами, ви буде жити, як королева. І разом зі мною крокувати по сторіччях. Хіба вам не цікаво, що буде через двісті чи триста років? Як виглядатиме світ. Які будуть люди.
— Чому ж — дуже цікаво, — промовила я своїм голосом так тихо, щоб ніхто мене більше не чув. — Але це ж так нудно — жити сотні років.
— Це краще, ніж два чи три. Не хочеться вас втратити.
— Ви ще мене не здобули, а вже говорите про втрату.
— Я готовий вас добувати повсякчас.
— Навіщо вам я? Ваша надприродна врода здатна спокусити будь-кого. Ви можете міняти коханок як хустинки. А ви хочете жити сотні років з однією і тією ж особою? Не смішіть мене, Ульріху. Краще почитайте свої вірші.
— Будь ласка, — вклонився він мені й гарно поставленим голосом продекламував:
— О, ви навіть Бога згадали. Ще скажіть, що ви правовірний католик.
— Ні, я протестант.
— І молитеся Богу?
— Бог усе бачить. Колись Він зрозуміє, що чинить несправедливо, зніме з нас Своє прокляття і наблизить до Господнього трону.
— То так ви ще й херувимом чого доброго станете.
— Може, й крильця виростуть, — погодився він.
Мені подобалося з ним теревенити. Але не сотні й сотні років.
— А може б, нам нарешті усамітнитися? — запропонував він геть буденним тоном. Мабуть, вирішив мене розвеселити.
— Пропонуєте любощі? Так відразу?
— А що тут такого? Двоє молодих тіл...
— Може, все ж одне молоде?
— Ви помиляєтеся. Два. І в цьому не важко переконатися. Я ж бачу, що ви давно цим не займалися.
— О! А то звідки вам прийшло?
— У вас очі позбавлені блиску. Жінки, які тривалий час не кохаються, втрачають блиск в очах. Не знали?
— Вперше чую. Треба буде поглянути в люстерко.
— Але ж я вгадав?
— Вгадали. Просто я жила надто насиченим життям в образі чоловіка. Але на причал у Львові зійду жінкою.