— Уявляю собі реакцію іспанців. Особливо Алонсо. Він просто здуріє від однієї думки, що його перемогла жінка. З нього ж усі будуть насміхатися... — Він помовчав і за хвилю додав: — Повертаючись до моєї пропозиції... я більше не буду вам надоїдати на цю тему. А ви розміркуйте і, якщо свою думку зміните, я до ваших послуг.
— Як швидко ви здалися!
— З моїм багатолітнім досвідом я чудово знаю, що в жінок все засновується на інстинкті. Вже в перші хвилини знайомства жінка складає свою думку про чоловіка, і всі наступні залицяння й упадання мало що дають, бо дуже важко перемінити те найперше враження. Така є правда. Яку жінки тримають у секреті, бо вони самі створили міт, буцім їх треба завойовувати, демонструючи свої щирі почуття, увагу, оплітати їх улесливими словами. Ні-ні, все це марні зусилля. Тільки перше враження і перша спроба. Навіть нахабна. Якщо вона має бути твоєю, то буде.
— Відчувається, що вивчали ви жінок цілими сторіччями.
— Вивчав, та не вивчив. Жінка приховує в собі нерозгадану таємницю, вона — суцільна таємниця, яка формується в ній з самого дитинства, хоча й геть не усвідомлена, але кожна жінка прагне, щоб її розгадали. Усе її існування полягає в чеканні на принца, який цю таємницю розгадає. Це як у казці про заснулу королівну. Саме тому жінки ніколи не бувають задоволені своїми кавалерами, бо ті не годні цієї таємниці розгадати. Але за одне лише бажання розгадати її жінка може бути вдячна досить тривалий час. Правда, ніколи до смерті. Цього не буває. Стосунки між нами гра. Я вдаю, що її розумію, вона вдає, що вдячна мені за моє розуміння. Вона виливає мені свої жалі, свої проблеми, я киваю і вдаю, що мені цікаво. Та жінка все одно зостається нерозгаданою. І це як з книгами — що більше читаєш, то більше усвідомлюєш, як ще багато зосталося до того, щоб ти став мудрішим. Що більше пізнаєш жінок, то все більшою загадкою вони постають перед тобою.
— Сподіваюся, через чотириста років вам вдасться розгадати цю таємницю.
— А знаєте — я в цьому дуже сумніваюся.
— Які милі голубочки! — перебив наше воркування Франц. — Капітан кликав до себе, але в мене є кращий варіант — ходімо до нашої каюти та перекусимо.
Нас не треба було двічі просити. В каюті Франца й Ульріха вже все було наготовлене — тут було різне вуджене м’ясо, варені яйця, оселедці, печений заєць, слоїк квашенини — капуста, огірки, квасоля, перець і великий неймовірно запашний буханець житнього хліба щойно з печі. Не забути б глечик з вином.
— Звідки цей хліб? Він же ж іще теплий. Невже на кораблі спекли? — здивувався Ульріх.
— У мене є свої фахові секрети, — відмахнувся Франц. — «Ріжте собі печінки... Крайте собі зайця. Заки вам вино наллю — лупіть собі яйця!»
Ми душилися зі сміху, беручись до їжі, а коли налили вино, то це виявилась іспанська мадера.
— Е, — сказав мій любий упирчик, — ти у них купив мадеру?
— А що? Хіба ти не знав, що я дві бочівки сторгував?
— Ну, так, але ж... ти не міг розчопити раніше, ніж довезеш до Львова. Отже, ти мусив купити на розлив?
— А якщо так, то що?
— Бачиш, дорогенький, я на вині розуміюся, як ти в цироґрафах[34]. Тому скажу тобі, що вино, з якого вибили чоп кілька днів тому, вже не таке, як те, з якого вибили сьогодні. А те, що ми пили вчора в капітана, не було вчорашнє. Воно було добре, гріх нарікати, але вже втратило оце чарівне газування, яке ми спостерігаємо зараз у наших келихах. Ферштейн?
— Я, я.
— Ну, йо. Оскільки та бочівка вчора ще не була спустошена навіть до половини, то не вірю, що капітан для тебе... при всій його повазі... розпорядився вибити чопа в новій бочці. Що скажеш?
— Скажу, що ти скурвий син, — розреготався Франц.
— Ага! — зрадів Ульріх. — Я вгадав? Вгадав! Тепер признавайся. Як тобі вдалося поцупити вино. А... — він окинув пильним зором стіл. — І оце все.
Франц набрав поважного вигляду.
— Ти знаєш, що таке сила думки? Думаю, знаєш. Так от, силою думки можна притягнути до себе будь-що. Просто в це треба вірити. А коли до сили думки додати силу потойбічного світу — то вуаля! Зараз я зосереджуся і стіл капітана уважно просканую...
— Що-що? — не второпала я.
— Я неправильно висловився. Зарано ще. Я мав на увазі, що перевірю стіл капітана. Що вони там цікавого гелемзають. Так... — Він заплющив очі й наморщив лоба. — Рибу жеруть... Хтось хоче тунця?
— Терпіти не можу, — скривився Ульріх. — З нього добрі шницлі, але так він занудний.
— Добре, — кивнув Франц. — А що ви скажете про омарів? Їх там ціла купка. Червоні, апетитні.
— Омари йо, — згодився Ульріх.
— Ви подуріли? — втрутилася я. — Гадаєте, ніхто не помітить? Вам мало їдження?
— Юліано, — поклав мені руку на плече Ульріх, — суть не в цьому. Мене цікавить, як він силою думки доставить нам омарів. Я дивлюся на це з наукового погляду.
Ми вже всі були підхмелілі, тому сперечання не відбулося. А на столі з’явився великий червоний рак. Франц радісно усміхнувся.
— Міг би цапнути кожному по омару, але нам і так забагато всього. Поділимо по-братськи.
Ульріх дивився, як він рубає рака на кусні, і кивав головою:
— Що є, то таки є, Франце. Сила твоєї думки мене вражає. Але ще більше мене вражає наша єдина краля. Вона обох нас відкинула.
— Хе-хе, то вже й ти до неї халяви смалив? Дарма часу не витрачаєш. За що й вип’ємо.
— Тобто за що? — не второпала я.
— Та за тебе, за тебе, Юльцю! — вигукнув Франц і цьомкнув мене в щічку, а Ульріх — у другу.
— Ну, як ми вже тут стали такими друзяками, — сказав Ульріх, — то мусимо триматися купи. Як я зрозумів, ваш Львів чекає неабияка катавасія, що тобі конче забаглося ще й мене стягнути.
— Яка катавасія? — поцікавилася я.
— Та така, — пояснив Франц, — що козаки попруть великою силою на захід. Розіб’ють королівські війська й будуть штурмувати Львів. Треба сказати, що нема над них кращих стрільців і штурмовиків фортець. Брати приступом хоч яку фортецю — незрівнянні зухи. Та, зрештою, Юліана була при Дюнкерку, знає. А перед тим вони й Сараґосу помогла взяти французам. А Кодак? Неприступна фортеця! А вони її — як горішок! То що їм Львів? Візьмуть і не оближуться. Мусимо боронитися іншими засобами. До речі, й вони не цураються їх. У козаків є свої чарівниці, які опікуються напрямком вітру й повідомляють їм, як цілитися, стріляючи з луків чи мушкетів. А ще вони насилають на вороже військо ману, що зневолює і розслаблює. Козаки ж, як і старі греки, не підуть у похід, доки не поворожать на кістках та на всіляких птахах. Усі їхні гетьмани тримали біля себе ворожок.
Скоро глечик спорожнів, але за хвильку знову наповнився.
— І це теж силою думки? — запитав Ульріх. — Ти цупиш вино з нерозчопленої бочівки?
— Саме так, — признався Франц. — По ходу з нерозчопл... розчопл... чопл... карочє — з того, що ти сказав. — Він уже добряче захмелів і молов дідько знає що, а потім ще й заспівав: — А ми удвох, а ми удвох в одне дівча закохані... все мріємо і віримо, що любить нас обох...
— О, і ти теж поет? — штурхнув його Ульріх. — Сам придумав?
— Аякже. Силою думки. Але хто про це, тіпа, знатиме? Поцуплять, як і решту моїх витворів. Людство, я тобі скажу, найневдячніша половина мислячого світу. Ніколи, бляха, не визнають усіх тих надбань, які принесли ми.
Після цього він схилився на лежанку й заснув.
Розділ 8.
Юліана: Анрієта. Повернення.
Початок жовтня 1648 року
На вечерю до капітана я вже не пішла, перекусила в себе й спокійно собі читала, коли хтось тихенько став шкрябатися в двері. Таке було враження, наче добивається кицька. І я не помилилася. То була кицька на двох ногах — Анрієта, моя ровесниця, яка вчора сиділа біля мене й розповідала про бубку під грудьми. Запитала, чи може увійти, а при цьому усміхалася так промовисто, що я лише встигла заковтнути повітря, а вона вже опинилася всередині. Неймовірно спритним рухом вона розщіпнула корсет, оголила перса й показала свій прищик. Перса у неї були великі, круглі, з настовбурченими червоними пиптиками. Не знаю, яка сила мене спокусила, але я мимоволі потягнулася до них обома руками й стала гладити. Вони були пружні й непокірні. За мить ми уже злилися в пристрасному поцілунку, її язик проник мені в уста й лоскотав піднебіння. В голові моїй пурхали метелики, я була геть знетямлена й не усвідомлювала, що чиню. Щойно коли її рука потягнулася до мого живота й стала погладжувати там, де мало дещо бути, але його не було, обоє ми схаменулися.