— А то ж як?
— Та просто — цюняють на вогонь.
Усі розсміялися.
— Дотепні ж вони, — сказав Геліас. — А що то за чорна кров землі?
— Є в надрах землі така густа чорна мазюка, що дуже добре горить. От ми її й добуваємо.
— Що ж то за селюки вас штурмують? — запитав Лукаш.
— З полків Головацького й Кривоноса. А що — скількох нині прооперували?
— Складних було семеро, з них двоє померли.
— У мене було одинадцять, померло четверо, — зітхнув Геліас. — Марна річ ампутувати обидві ноги, рідко вдається зберегти життя. Донедавна я був хірургом, а тепер став різником.
— Скільки у вас загалом важкохворих?
— Понад півсотні, — відповів Лукаш. — Їжі для них не вистачає.
— Скільки з них не виживе?
— Можливо, половина.
— То навіщо їх годувати? — запитав Франц. — Перестаньте годувати. Якщо через приречених є загроза життю тим, хто не має важких поранень, вибір очевидний.
Лікарі перезирнулися: в цьому була своя рація. Ділячи всім порівну, вони й усіх прирікали на однакову смерть. Вочевидь, безнадійним жодна їжа вже не допоможе. Але де взяти рішучості на такий крок? Лікарі й самі недоїдали, харчуючись лише яриною.
Їм принесли вино й мариновані сливи, закуска з кожним днем ставала все біднішою. Франц скептично поглянув на сливи й витяг зі своєї торби великий шмат сиру та почав його краяти на кусні.
— Де ви це вициганили? — здивувалася Юліана.
— Є в мене свої місця. Їжте. Для Йогана я ще маю.
— Ех, дожилися... — зітхнув Геліас. — Минули ті славні часи, коли Львів потопав у розкошах. Як згадаю 1637 рік і магістратський бенкет з нагоди весілля короля Владислава IV Вази, упокій Господь його душу. На міських валах стріляли з гармат, з вежі ратуші лунала музика. Задля приготування бенкету було спалено три хури дерева. Гості спожили одного вола, одне теля, одного барана, чотирьох поросят, начинених горохом та солониною, двадцять двох каплунів, двадцять п’ять курчат, сім гусей, чотири качки, трьох індиків, трьох зайців, купу фляків та кишок, начинених кров’ю з гречкою. А до цього додайте ще телячі та кабанячі голови, паштети, каші, запечені на молоці, гори всілякої городини. На десерт були подані повидла та медівники, мед, яблука, горіхи, сливки, виноград, а також сир. А випито було п’ятдесят гарнців[44] мадярського вина, сімнадцять гарнців котнарівського й дві бочки жовківського пива. Га?
— Але ж у вас і пам’ять! — здивувався Лукаш. — Як вам вдалося все це зберігати в голові цілих десять років?
— Бо ж я очолював комісію, яка те все закуповувала. Таке не забувається.
Вечірнє вино приносило ту розраду, що після нього Лукаш швидко засинав, щоб зранку встати добре виспаним і не стомленим, тому підливав собі щедро й пив з насолодою.
— Кажуть, що Кривоніс не з наших країв, а зі Шкоції, — сказав він.
— Можливо, — погодився Геліас. — Надто вже він дикий. Але наші шпигуни доносять, що його було тяжко поранено в битві під Константиновом, і з тої рани він ще так і не встиг вилікуватися. Хоча все-таки брав участь у пилявецькій битві.
— Зараз він зі своїм полком на Тарнівці за Високим замком, коло Жовківської рогачки, — розповів Франц. — Віддає накази лежачи. На нього покладено здобути Високий замок. А поки що його молодці вправляються на нашому палаці.
— А Головацький? — запитала Юліана.
— Це шляхтич родом із київського Полісся, служив у королівському війську в Кодаку, — далі розповідав Франц. — Перейшов до козаків і вславився як знаменитий отаман селянських загонів. Спочатку на Сіверщині, потім на Волині. Разом із Кривоносом бився під Константиновом і також поранений, відтоді налягає на ногу. Кажуть, що має велику відвагу й силу. Обоє намовляли Хмельницького не зупинятися, а йти далі на захід.
— Виходить, у них з Тугай-беєм однаковий інтерес, — хитнув головою Лукаш. — У кожному випадку найбільшої шкоди треба чекати саме від них. Усі міста для них — ворожі гнізда. Вони їх просто ненавидять.
З’явився Самійло Кушевич, несучи щось загорнуте під пахвою.
— Як добре, що я вас застав. Власне, й сподівався на це. — Він розгорнув полотнину й поклав біля сиру пів чорної паляниці. — Оце моя спекла житній хліб. Вчора я виміняв у одного вірменина борошно за срібний кубок. Стояв на полиці без діла та порохом припадав. Не люблю я зі срібла пити. Оце моє! — вказав на глиняні кухлики, вмощуючись на лаві. Потім гукнув, щоб йому принесли вина, й зітхнув: — Ну все, тепер вони нас повністю ізолювали. Жодного листа нам не вдасться нікуди відіслати. Оточили з усіх боків. Хіба що західний бік охороняється не надто пильно, бо підступу до нього через багна нема. А ще поживи нам надовго не вистачить.
— А як же ви не передбачили, що будуть втікачі з передмість? — запитав Лукаш. — Малисьте доволі часу від пилявецької битви, щоб наготувати більші запаси поживи. Але ж місто нічого не зробило. Можна було бодай з передмість позабирати все цінне, перегнати сюди худобу й пташву. А так усе пішло на поталу козакам і татарам. Арцішевський, дивлячись на нашу безгосподарність, добре радив відкрити перед Хмельницьким брами.
— Годі було щось організувати, коли половина райців та лавників на чолі з бурґомістром чкурнули. Нас було мало проти шляхти. А шляхта вперлася, що треба боронитися. Їх підтримала частина міщан. Та пан Геліас добре знає, яка була ситуація. Але є як є — рада вирішила підпалити передмістя.
— Господи! — вжахнувся Геліас, який мав там свою віллу. — Це ж безглуздя!
— Вирішено, що іншого способу викурити звідти чернь, нема. Незважаючи на те, що наші шпигуни донесли, що сам гетьман наказав не чинити зайвих руйнацій при здобуванню трофеїв на передмісті, не палити будівель, не рубати дерев. Ба більше, коли козацькі полки переходили з Глинянської дороги на Покутську, то минали поле, де вели рури з водою у місто. Досить було ці рури зруйнувати, і місто втратило б воду, однак гетьман звелів козацьким відділам утворити чотирикутник, замкнути долину й відігнати звідти юрби селян, щоб вони не мала доступу до водогонів.
— Авжеж, доволі дивна поведінка для ворога Речі Посполитої, — усміхнувся Лукаш.
— Недарма ж він тут учився, — сказав Кушевич. — А ще він стримував козаків, даючи волю тільки черні. Регулярні козацькі полки не беруть жодної участі в бойових операціях в околицях Львова.
— Господи, — бідкався Геліас. — Це вже остаточно — спалити передмістя? — Кушевич кивнув. — Безглуздя... безглуздя... — повторив він.
— Це робиться за порадою пана Арцішевського, який давно обдумав такий план. І рада обіцяла щедру нагороду тому, хто це зробить. Власне, десь у цей час сміливці мають розкинути вогонь по різних місцях. Рада вирішила зрівняти з землею весь широкий простір навколо міста й таким чином не дозволити ворогові під охороною будівель прийти під самі вали.
— Ще раз кажу — безглуздя, — обурювався Геліас. — Вогонь знищить лише дерев’яні будівлі, а в мурованих — лише їхні дерев’яні частини й то не в усіх. А отже, вони не перестануть слугувати за схрон для козаків.
Наче на підтвердження його слів усі відчули запах диму й горілого дерева. Почалося. З вулиці залунали голосні вигуки. Вони вийшли й побачили, як з-за мурів високо шугає полум’я, тріщить дерево, щось лускає, вистрілює, пахкає. Вартовий на Ратуші бив у дзвін: один удар повідомляв про пожежу на середмісті, два — на Краківському, а три — на Галицькому передмістях. Він бив двічі, потім через паузу — тричі і повторював, повторював, начеб і так не було зрозуміло, де горить... Нечуваний шум і грім оточив місто, мовби вогонь породив не видимих для очей стрільців, які змагалися, хто гучніше вистрілить. У місті раптом розвиднілося, ніч відступила й забилася в глухі закамарки, все осяялося, увиразнилося, люди повибігали з хат і зачудовано дивилися в небо, у якому танцювали огненні дракони.