— Хочу нагадати панам послам, — промовив Виговський, — що козаки разом з королівською армією воювали з турками під Хотином, ходили в дику Московщину, боронили Річ Посполиту від татар. А за ті добродійства вороги відплатили нам чим? Стратами на смерть, руйнуванням домів, мордуванням селян, ґвалтуванням жінок і дочок. Ну, а тепер терпіння урвалося: прийшла година помсти.
— Уже минули ті часи, коли нас сідлали ляхи нашими людьми, християнами, — додав Іван Богун. — Були для нас сильні драгунами, тепер ми їх не боїмось. Дізнали під Пилявцями, що то за ляхи: не ті вже се ляхи, що перед тим бували та били турка, москву, татар, німців, — не Жолкевські, не Ходкевичі, не Конецпольські, не Хмілецькі, але Тхожовські та Заєнчковські. Діти, в залізо поубирані, померли од страху, скоро нас узріли.
З вулиці долинули галас і метушня, пролунало іржання коней. «Гетьман!» — гукнув знадвору вартовий, і на подвір’я в’їхав Хмельницький. Усі полковники вийшли йому назустріч, наказавши послам залишатися на місці. Першим до кімнати увійшов Тугай-бей з калгою[48] й Піріс-агою[49], вони привіталися з послами за руку, а за ними — Хмельницький зі своїми полковниками, кожен з яких тримав у руці позолочену булаву, оздоблену камінцями. Вмощуючись за столом, пустили на перші місця татар. Очевидно, Тугай-бей уже добре знав причину приїзду послів, а однак гетьман через військового тлумача ще раз її озвучив, мабуть, щоб і полковники почули. Тугай-бей кивав головою, а коли гетьман скінчив, сказав з роздратуванням:
— Я у всьому покладаюся на волю гетьмана, мого давнього товариша. Але львів’яни завдали великої шкоди моїм воякам. Убили мого близького родича. І ви вважаєте, що я повинен вам це вибачити? Ні, я за таке нещадно мщуся! Навіть якби ви найглибше в землю закопались, усе одно я буду вас шукати й добувати, а добувши, відплачу за свою кривду! Я втратив чимало своїх вояків від ваших рук. — Він люто супив брови й кидав гнівні позирки. — Ви не вмієте тримати слово. Я відпустив Сенявського під його обіцянку сплатити викуп. І де він? Утік, залишивши ваше місто напризволяще!
Тлумач Христоф Захнович, попросивши дозволу, відповів Тугай-беєві татарською:
— Тут варто уточнити, що коли й загинули татари під час штурму, то сталося це під час оборони, на яку кожна людина має право від народження, а помсту й відплату треба віддати в руки Господа Бога. А сили наші ще не пропали, якщо треба, то будемо боронитися до останку.
Тугай-бей на ці слова аж заскреготів зубами.
— Боронитися? Та ви ще не бачили справжнього штурму! Ще жодна гармата не заговорила до вас мовою смерті й руйнування! Дякуйте своєму покровителю, а моєму братові Богдану Хмельницькому. Якби не він, місто ваше полягло б у румовищах. Слово треба тримати. Якщо Сенявський утік, то заплатите за нього!
Посли стали виправдовувати Сенявського та переконувати, що той свою обіцянку виконає.
— Брешете! Він уже, мабуть, за Віслою. Утік, як щур. Але я нікому не вибачаю своїх кривд.
— Ми готові заплатити викуп, — промовив Вахлевич, — проте місто зазнало великих втрат. Нам уже довелося збирати контрибуцію на оборону, на що пішла майже вся готівка. Але її підступно забрав Вишневецький і втік.
— О, ще одна підла душа! — вигукнув Тугай-бей. — Але нічого — ми і його дістанемо.
— Я хочу сказати, — продовжив Вахлевич, — що оскільки готівки майже нема, то ми могли б компенсувати її товарами. Ми готові віддати все, що в нас є. Але стільки, як ви просите, зібрати нам несила після втечі всіх заможніших мешканців. Отже, просимо під милий Біг, аби ви обрали своїх комісарів, які перевірять нашу спроможність заплатити викуп.
Хмельницький досі не втручався у цю розмову, але тут нарешті озвався:
— Гаразд. Місто дасть таку суму в готівці, сріблі й товарах, на яку спроможне. Ми оберемо комісарів з-поміж козаків і татар, які припильнують збирання викупу.
О четвертій пополудня повернулися посли з комісарами. Дорогою Лукаш сказав:
— Так виглядає, що пан Єремія Вишневецький нам велику послугу зробив, покинувши місто. Бо якби лишився, то жодний викуп уже б не допоміг — козаки з татарами взяли б місто, перед тим розгромивши його з гармат. Бо ж прецінь князя ми б нізащо не погодилися видати.
Посли визнали його рацію.
Для перегляду товарів разом з ними поїхали полковник Петро Головацький, татарин Піріс-ага та кілька інших осіб, які пізніше жили в місті цілих два тижні, поки збирали викуп і складали начебто за заниженою, а насправді за завищеною ціною товари.
Знову зібралася рада й вислухала звіту послів. Умова, на яку вдалося переконати Хмельницького, виявилася дуже корисна для Львова, бо давала змогу визначити самим висоту викупу. Найперше, що зробили батьки міста й міщани, то поховали все найцінніше, особливо готівку, яка дивним дивом зникла ледь не зовсім. Таким чином можна було довести, що Львів не в змозі дати бажаної суми.
Розділ 13
Юліана: Оборона високого замку. Полон.
10—15 жовтня 1648 року
Передмістя горіли далі, хмари диму заволокли небо. Вистояли тільки бернардинський монастир, який мужньо захищали монахи, цільно стріляючи з рушниць та ллючи гарячу смолу, і Високий замок, всі інші фортеці були захоплені повстанцями. Гетьман заборонив здобувати місто, але все ж не мав аж такої влади над селянами, яких було ледь не вдесятеро більше за козаків. Без діла селянам сидіти не хотілося, а життя свого ніхто з них не шанував. Щоб якось їх зайняти, гетьман дозволив Кривоносові взяти Високий замок, але не дав для штурму гармат. Максим Кривоніс, хоч його рана так і не загоїлася, став готувати штурм.
Ми разом з Айзеком вирішили піти боронити замок, вважаючи, що там від нас буде більше користі, бо місту вже нічого страшного не загрожувало. Я перевдягнулася в ловецьке вбрання, прихопила шпагу й арбалет, Айзек — вила й два пістолі. Минаючи Ринок, бачили, як капітан вишколює міщан, навчаючи їх рубатися шаблею:
— Ударив — і відразу тягни руку назад! Ударив — руку назад! Інакше шабля може застрягнути. Не можна її добувати, смикаючи догори.
Міщанам за щит правила накривка з діжі, але шаблі були справжні. Дорогою ми стріли Каспера. Він сидів на колоді біля муру й ліниво водив бруском по мечу, який грав проти сонця сліпучими відблисками.
— Ви куди? — запитав, прискаливши око.
— На замок. Тут гейби вже нема роботи, — відказав Айзек.
— Так виглядає, що нема. А там буде?
— Дасться чути.
— Тоді я з вами.
Він гукнув своїх одчайдухів, половина з яких загинула на валах або ж лікувалася від ран, і ми всі разом подалися на замок.
— Щось ви сумний та невеселий, Каспере, — сказав Айзек дорогою.
— Нема з чого веселитися. Сарацинка моя віддала своєму Богові душу. Перекинувся на неї казан з гарячою смолою. Вона була попід муром, коли на мур тягнули того казана, бо чекали нового штурму. Хтось спіткнувся, казан перекинувся... вона й спеклася на чорне ябко. Ех... хоч і не було з нею з медом, а все ж таки шкода.
— А що — допікала вас?
— Ще й як. Ото бовкне дурницю і не договорює, а ти ходиш півдня з тим цьвочком у голові, і він тебе муляє, муляє. Врешті не витримуєш і намагаєшся довідатися, що то було. А вона дивиться на тебе, як на барана: «Ти про що?»
— Бо то я вам скажу, ми, чоловіки, завше мусимо добитися остаточної крапки в розмові. Але жінка може без тої крапки легко обійтися і взагалі за неї забути. Не побивайтеся. Ми ніколи не буваємо щасливі. Наше щастя — це лиш мовчання нещастя.
До замку ми дісталися з північного боку, звідки нас не було видно. На дитинці сховалося чимало люду й з Підзамча, і з Підгороддя, незважаючи на те, що не було там достатніх запасів їжі й води. Обороняли замок дві сотні міщан, яких зібрали на Ринку й які раніше час від часу вправлялися в стрілянні й уміли послугуватися мушкетами, але ніхто ними не верховодив, бо капітан чкурнув з міста, і тепер вони блукали, як неприкаяна отара. Окрім тих двохсот ще крутилася купа всілякої галайстри, озброєної шаблями. Усі ці молодці були добряче голодні й, замість боронити замок, потрошили кошики та бесаги втікачів, а до того ще водою шинкували, продаючи її дорожче за питний мед. Оборона замку мала триматися також на п’ятдесяти вояках і кільканадцяти замкових слугах, якими командував бурґграф Іван Братковський, та ще на сотні драгунів Мацея Рибінського, якого заздалегідь вислав до замку Ярема Вишневецький. У міру наближення ворога, щораз більші натовпи передміського люду, селян і шляхти з ближніх сіл почали ховатися за мурами замку. Коли переповнене місто зачинило нарешті свої ворота перед утікачами, решта кинулася до замку, силою торуючи дорогу. Бурґграф Братковський наказав приймати всіх, скільки тільки місця вистачило. Більшість утікало голими й босими, не прихопивши з собою найнеобхіднішого, хоча ворог ще не йшов на приступ. Тиснява, крик, плач спричиняли ще більшу паніку. Так ото набилося на замковий дитинець до восьми тисяч поляків, русинів, євреїв і вірмен, а між ними багато жінок з дітьми.