І тоді розлючений дух вискакує з-поза пранґера і вимахує мечем.
— Обіцяй мені, — сказала Анрієта, — що приведеш мене опівночі сюди, і ми виманимо дух ката. Я ще ніколи не бачила жодного духа.
— Є одне але... Дух ката катам не з’являється, — усміхнувся Каспер. — Так що хіба сама сюди прийдеш.
— Ще чого! — пирхнула Анрієта. — Піду-но я ліпше провідаю своїх курчат.
Коли вона відійшла, Каспер пояснив:
— Курчатами вона називає повій. Зараз вони готують вгощення для нашого весілля. Серед них, як з’ясувалося, чимало добрих господинь. Хто б помислив?
Зближення Каспера з Анрієтою відбулося настільки швидко, що обоє і не зауважили, як небавом одне без одного й жити не могли. Анрієті було начхати на те, що вона опиниться поза поважнішою громадою, вона й так тут мало кого знала. Та, як небавом з’ясувалося, мужня поведінка Каспера в обороні міста й Високого замку міщанам сподобалася настільки, що він уже не помічав на собі ані ворожих, ані лякливих, ані відчужених поглядів, а інколи з ним навіть віталися чи відповідали на вітання. А одного разу в шинку йому подали кухоль уже не позначений щербиною для ката, як раніше, а звичайний, як усім.
Для Анрієти було несподіванкою, що Каспер вирішив влаштувати весілля, думала, що можна обійтися й без бенкету, але кат вважав, що так не годиться, і запросив катів з інших міст. Хоч і було ще доволі сутужно з харчами, але йому вдалося роздобути дикого кабана та спекти його на дворі. Нікого стороннього він на те весілля не просив, розуміючи, яким специфічним є катівське товариство. Кати прибули хто сам, а хто з жінкою, так що хата була повна гостей. Анрієта ніколи в житті не спілкувалася з подібною братією, але розмови, які точилися за столом, переважно фахові, її бавили.
— Найтяжче сікти голову, яка не має шиї, — казав брат Якуб з Сянока. — Одного разу я не попав мечем, куди цілив, і відбатував півпотилиці.
— Правду кажете, брате Якуб, — погодився брат Ансельм з Пряшева. — Я б узагалі встановив оплату від довжини шиї: що вона коротша, то оплата дорожча. А то якось несправедливо. Довгу шию рубати можна хоч із заплющеними очима, а коротку — мусиш цілитися і ще й нервувати.
— Е, це ще не така біда, — махнув рукою Каспер. — Я переживаю, що злочинів коїться все менше. Себто тяжких злочинів, за які має бути смертна кара. Адже від цього залежить наш добробут. Був час, коли я ледь не щодня сік голови або катував кого, а останнім часом є такі дні, що б’ю байдики. Оце, правда, під час облоги добряче помахав мечем. Але яка мені за це дяка? А ніяка. Так мені пан бургомістр і сказав: то був ваш громадянський чин. І тільки й усього, що прислав мені на весілля бочівку вина.
— Я вам скажу, що наше ремесло не оцінене як належиться. Ми ж бо теж люди й переживаємо неабиякі особисті драми, — підтримав розмову брат Анджей з Перемишля. — Подумати лише: одного разу мені довелося сікти голову своєму стрийкові. Він, дурний, упіймав на полі молодицю, поглумився над нею, а жи та верещала й обіцяла пожалітися в магістраті, задушив її. І от уявіть собі, він піднімається на поміст і бачить мене. А я, чесно кажучи, дуже рідко вдягаю червоний каптур, бо мене в моєму місті кожен собака знає, а то покликали мене до Ланьцута, де тамтешній кат захворів. То я й тут каптура не вбрав. Ну, і стрийко, який зеленого уявлення не мав, чим я займаюся, просто отетерів. «То ти, — каже, — Анджейку? — І в сльози. — Як же ти, — каже, — синку, виріс». — Брат Анджей при цьому захлипав і закивав скрушно головою. — А я кажу: «Так, то я, стрийку. Але не бідкайтеся. Я вам то зроблю одним махом. Навіть не відчуєте».
— А він що? — Всі присутні кати були виразно зворушені цією історією і чекали продовження.
— Та що... став мій стрийко на коліна, — черемиський кат знову захлипав, — поклав голову на колоду й не перестає плакати. А я теж не з каменю. І мені сльози ллються... ллються і очі заливають... — Він уже голосно ревів, розмазуючи сльози по скривленому обличчю. — Де вже тут добре цілити? Кажу: «Стрийку, цитьте. Вам тяжко, але й мені нелегко. І так, і так вам би хтось голову втяв. Чи ви, курва, не могли, курва, піти до повії, що мусилисьте молодицю проти її волі цюпцяти? А як вже тото зробили, то нащо було душити? За ґвалт то я би вам хіба зо три паси шкіри зі спини здер, а так ціла голова полетить до кошика». А він ще в більший плач. «Ой, — каже, — синцю, а ти би з мене й шкіру дер? А я тебе, пуцьвірінка, на руках носив, казочки вповідав!» Тут я не витримав, витер сльози, розмахнувся і опустив меча на його шию. Голова відскочила, впала на поміст і глипнула на мене здивовано, а писок був відкритий, і там ще язик тремтів — таке враження, що він щось мені ще говорив. Може, пригадував, як раз потягнув мене малого до виходку, аби я в шпарку побачив, як то кобіти справляють свої потреби. Бо стрийко був дуже фіґлярний.
— А мені згадалося, як я вішав одного розбійника, — розповідав брат Ансельм, — а він мені каже: тільки не так високо, бо мене загойдує! Га-га-га-га! А інший каже: йой, як я ся бою скуботки! Га-га-га-га!
Кати залилися реготом, а Каспер підняв келиха:
— Ану, братове, випиймо за мою Анрієту, бо вона вартує того. Вона, скажу вам, набагато господарніша за мене. Ото прийшла в «Жовте простирадло», де мої дівки працюють, роззирнулася і — до них: «А чого то тут так смердить? Що ви за нехлюї?» Далі розпитала, скільки їм платять. А тоді й каже: «Запам’ятайте, якщо хочете заробляти більше, то треба виглядати краще». А ті: «Дуже мудро. А де нам гроші взяти?» А вона: «Я вам дам». І дала, і вбрала їх, як ляльок. Змусила там усе вичистити, випуцувати, й відразу зарібки пішли догори. Бо одне мати справу з нехлюєю обдертою, а друга — з такою кралею, що не сором з нею і по місту прогулятися. Ну і теперка моїх дівок не відрізниш від пурєдних панюсь.
Майстри малодобрі випили й далі гомоніли про свої катівські справи, бо ж бачилися доволі рідко. Зайшла мова про те, яку позицію займає кат у громаді, і тут один з катів розповів, що в Аугсбурґу до ката геть інакше ставлення, там ніхто його не цурається, він має помешкання в центрі міста, вільно себе почуває, обідає з поважними людьми, здоровається за руку з лавниками.
— Треба й нам, братове, добиватися поваги до себе, — сказав Каспер. — Недарма ж Лютер писав: «Якби не було злочинів, то не було б і катів. Рука, що тримає меч і вішає, то не людська рука, а Господня. То не людина, а Господь вішає, ламає колесом, стинає голови й здирає паси зі спини».
— Правду сказано, — підтримав брат Якуб. — Кат — се слуга Божий. Ним не керує ані заздрість, ані помста, ані ненависть, ані жадібність. Він — гарант закону. Ним керує обов’язок!
Пізно ввечері кати прощалися, щоб піти на ночівлю до заїжджого двору. Вони обнімалися, клялися одне одному в дружбі й били себе в груди.
— Наше братство, — казав Якуб, — скроплене кров’ю. Не нашою. Але скроплене. І справжній друг повинен скидатися на кров, яка приливає до рани, хоч її і не кликали.
Розділ 17
Смерть від голки.
Кінець жовтня 1648 року
Ґрозваєрові вдалося приховати частину свого майна, ба навіть схитрувати й привласнити чуже, проникнувши на склад, до якого мав ключі. Він намагався заробити всюди, де тільки можливо було, і, будучи медиком, займався ще й торгівлею. Напередодні облоги цех аптекарів подав на нього до суду: «Пан доктор Мартин Ґрозвайєр займається не medicamenta, як належить лікареві, а мануальною роботою, яка є привілеєм панів аптекарів, бо продає він розмаїті свічки, коріння, марципани, горілки, цукерки et id genus[51], а також гендлює перцем, шафраном, цинамоном, гвоздикою та іншими приправами». Про вино вони не згадали, бо тут Ґрозваєр був обережнішим. Улюбленим його заняттям було підраховувати свої прибутки, міг йому віддаватися будь-коли й будь-де. Якраз, коли він займався цією боговгодною справою, йому повідомили, що прибув знайомий уже нам купець. Бурґомістр кивнув, купець Юліус Цінґлер, увійшовши, дбайливо зачинив за собою двері і промовив лише три слова: «Вона вже тут», після цього вклонився і, задкуючи, швидко вийшов.