— Отут мене й почали муляти деякі підозри. Бо хто такий мій брат у порівнянні з єпископом чи суддею? Ніхто. Пшик. Тих безсумнівно вбили на чиєсь замовлення. А що Ґеорґа вбито було тим самим способом, напрошується висновок, що і його хтось замовив. Хто це був — мені відразу стало зрозуміло. Але хочу запевнити, що я за своїм братом не надто побивався. Він був ще той курвий син. Гульвіса неприторенний. Навіть до моєї жінки чіплявся. То, гадаю, йому на тім світі цікавіше, ніж тут. А я перебрав його добро, піклуюся вдовичкою та й не нарікаю. І от, швендяючи туди й сюди по світу, я всюди, де тільки можна, розпитував про той орден і його монастир. І небавом таки розвідав, що виховують там сестер, здатних убивати. Все це вродливі дівчата, які вирізняються своїми особливими методами. Я також довідувався, чи можливе таке, щоб котрась сестра могла покинути цей монастир і не стати при цьому вбивцею. Все ще сподіваючись, що моя донька насправді не така, а то лише збіг. Але мене запевнили, що це неможливо, бо інакше ця сестра буде приречена. Отже, винятків не буває, — Юліус зітхнув і змахнув сльозу. — Після цього я вже здогадався, яким вишиванням займається моя донька. Я навіть вірю, що ви жодного поняття досі не мали про існування ордену Сестер святої крові. Ви просто написали листа до Швестербурґу в Товариство доброї опіки й зробили замовлення на Ґеорґа. Вам назвали ціну, ви оплатили. Все чисто й без зайвого галасу. І в мене до вас жалю нема. Обіцяю, що буду цінувати наші ділові стосунки. — Юліус встав і вклонився. — На цьому бувайте здорові. Завтра я вирушаю знову в дорогу, то можу того листа й оплату до Швестербурґу доставити. Мені не важко. Іно за честь вважатиму зробити приємність для такої поважної людини, як пан бургомістр.
Юліус вийшов, а бургомістр налив собі другого келиха й випив. То ж треба — попасти в лапи цьому пройдисвіту! А листа... листа можна написати. Довести, що Айрер не Айрер не так просто, потрібні свідки. Везти їх навмисне бозна-звідки — неабиякий клопіт. З доброї душі ніхто не погодиться, доведеться платити, ще й подорож і перебування у Львові оплатити, та й не одному, бо що таке один свідок, а трьом чи чотирьом. А в підсумку? Той Лукаш з Калькбреннером разом відбрешуться. Найбільше, то хіба в нього аптеку магістрат відбере. І що з того?.. Орден Сестер святої крові... Он воно як!
Він узявся писати листа, але коли дописав, трохи подумав і порвав його на дрібні кавальчики. Вранці Юліус знову завітав до бургомістра й поцікавився, чи вже готовий лист.
— Ні, я передумав, — відповів Ґрозваєр. Юліус був виразно здивований. — Я вирішив зробити замовлення не листовно, а усно. Якщо вже туди вирушаєте, то ось вам оплата. — Він простягнув купцеві капшук з дукатами. — А ім’я і адресу знаєте. Цього цілком достатньо.
— Маєте рацію. Цілком достатньо. А щодо закупівлі моїх вин, то в мою відсутність вас чудово обслужить моя дружина.
Розділ 18
Юліана: Sanguinis sorores.
Кінець жовтня 1648 року
Йоган запропонував мені переночувати в нього. Я погодилася і вийшла в сад прогулятися. Садом ніхто не займався, він геть заріс, і в цьому була його приваба, в гіллі мостилися на ніч пташки, повітря пропахло айстрами й пізніми яблуками. Біля муру, геть заповитого виноградними лозами, я зупинилася і спробувала темно-червоні ягоди, вони були солодкі. Я стояла, ласувала ними й думала, що маю робити далі.
Позаду почулися скрадливі кроки. Я озирнулася — то була Гертруда. Вона йшла до мене широко усміхаючись, але в її очах я не помітила звичного тепла, вони, можливо, під дією алкоголю стали холодні, примружені й підступні, її погляд пронизував мене. Я не розуміла, що могла означати така раптова зміна настрою і поведінки і, замість того, щоб усміхнутися їй привітно, заціпеніла на місці. Вона наблизилася до винограду й зірвала й собі гроно.
— О, як смачно, — промовила холодним тоном, зиркаючи при цьому на мене спідлоба.
Її великі вуста приймали кожну виноградину наче поцілунок. Я мовчала. Глибоке й ще не до кінця усвідомлене чуття підказувало мені, що зараз чекає мене щось не надто приємне, щось, що ось-ось злетить з її вуст. Та вона не квапилася, мовби впиваючись моєю тривогою, а я й далі мовчала, не зводячи очей з її вуст, які нервово посмикувалися. Я мовчала й думала: невже це вона? Від однієї лише думки про це я відчула на крижах мороз. При мені не було жодної зброї, і я геть не готова була боронитися, бо не мала зеленої уяви, що саме проти мене може бути застосовано. За хвилю я дійшла висновку, що якби мені щось загрожувало, не було б оцієї довгої паузи. Раптом Гертруда наблизилася і, усміхаючись, простягнула мені руку. Так, це вона. Ми саме так здоровалися. Я потиснула її руку й почула:
— Sanguinis sorores[53], Корделіє!
— Rursus in unum[54], Амальтеє! — відповіла я автоматично.
Вона здригнулася, не сподіваючись, що я можу її вирахувати. Труді, ця любляча дружина, меланхолійна краля, яка брехала, що її перший чоловік помер від серцевого нападу, ця вродлива жінка з витонченими пальчиками, з бездоганними манерами й дзвінким голосом — жорстока вбивця?
— Ти приїхала за мною? — запитала я.
— Не зовсім.
Вона й далі усміхалася, але вже лише кутиком вуст, а в насмішкуватому її голосі бринів відтінок іронії. Я пошкодувала, що без зброї.
— За ким же ти приїхала? За принцом Хуаном? Він встиг відплисти.
— Ні. Замовлення на нього відкликали, — вона роззирнулася. — Як тут затишно й гарно! Чудове місце. Шкода, що я тут не надовго затримаюся...
— Труді, за ким ти ще приїхала? — перебила я її.
— У першу чергу я приїхала повідомити, що про тебе не забули. Ти знову з нами. Можеш жити у Львові, якщо це тобі до вподоби, але покинути орден не вдасться.
— А коли я гостювала в тебе, ти знала про мене?
— Я почала здогадуватися, та певності не мала. Потім поволі випитала в тебе те, що мені було потрібно. В ордені були деякий час переконані, що ти померла. Згодом з’явилися сумніви і, коли не знайшли тієї черниці, яка повідомляла про твою смерть, сумніви відпали. Відтак орден вийшов на твій слід, коли ти закінчила навчання в Падуї, а тоді загубив. Вони шукали тебе в Дюнкерку й знову загубили. Потім почули, що ти у Львові, але заки дісталися сюди, ти встигла втекти. Поки ти гуляла морями-океанами, вони теж не могли тебе заскочити. Мені залишалося лише скласти докупи всі твої пересування з їхніми даними. Правда, це сталося, коли ти вже відплила.
— Тобто це ти мене видала?
— Це ж наш обов’язок, — проказала вона з невинним виглядом. — Хіба не так? Ми ж ходили по місту з тобою в парі. Ми одне ціле. Ми в цьому присягалися. Ти зламала присягу, й будеш покарана. Але не надто жорстоко. Тобі доведеться надолужити згаяний час. Тому отримуватимеш замовлень більше за інших. Але в цьому теж є своя вигода. Дістанеш більше зиску.
— Невже ти втамувала свою захланність і готова поступатися замовленнями?
— Не бійся, нам усім завдань вистачить. Як ти здогадалася, що я Амальтея? Тобі вже хтось про мене розповів? — запитала вона роздратовано.
Я ледве не ляпнула, що у Львові перебуває ще одна сестра крові, але стрималася.
— Сама здогадалася. Ти ж приїхала за нитками. А де нитка — там голка. Крім того, ти перша з нас вийшла заміж. Усе, що ти розповідала про свого першого чоловіка, виявилося брехнею. Ти і його вбила.
Вона наїжилася, вхопила мене за руку й стиснула, аж її пальці побіліли:
— Якого дідька! Хто тобі все це намолов? Хто?
— Заспокійся. Я теж умію збирати інформацію.
— Ти не повинна цього робити, — прошипіла вона, відпускаючи мою руку. — Це заборонено. — Потім простягнула мені папірчик. Я вже здогадувалася, що це, але розгортати не квапилася, бо не чекала нічого для себе доброго. — Розгорни, — промовила вона твердо. — Це твоє замовлення. Ти знову з нами.
Вона дивилася на мене з неприхованим гнівом. Куди й поділися уся її лагідність і чемність, які вона демонструвала в Ґданську. Зараз я бачила перед собою пантеру.