— Авжеж, пам’ятаю, — покивала головою стара. — Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.
Пізня осінь того року була вітряна й холодна, тумани ледь не щодня заволікували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такі шалені танці, що дерева тріщали й ламалися, а молодші пригиналися до самої землі. Навіть пташки не відважувалися ночувати на гіллі, звірі ховалися в непролазні гущавини, і горе тому подорожньому, що, заки сутінки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов із пекла в супроводі своїх численних слуг і пробує утвердити царство своє на землі. Зграї грабіжників висіялися по лісах і яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожніх, деколи розібраних до нитки, перекинуті вози й берлини. Люди боялися пізніми вечорами носа висунути за двері.
Саме такої лихої пори незадовго до сутінок верталася додому Вівдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнілі й безлисті кущі бузини, з яких ще подекуди звисали китиці ягід, що їх не встигли видзьобати пташки. Ціла зграя надженджурених ворон увінчувала верхівки грабів, втягнувши голови в плечі, й хижо зиркала на Вівдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотіти дощ, і Вівдя приспішила ходу. В тому місці, де долина починає розширятися і перетинається глибоким яром, кущі рідшали, а в самому яру їх і зовсім було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бігла вздовж яру, а відтак знову зникала в кущах бузини. Вівдя підвела голову догори: в небі збиралися кудлаті набурмосені хмари, і все було сірим та невдоволеним.
— Ох-ох, — зітхала вона, — ще кілька днів такої негоди, і вітри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.
Щойно вона це проказала, як почулося чиєсь хрипке хихотіння. Вівдя здригнулася і зазирнула в яр. Там під кущем на купі опалого листя сиділи три старі баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленій полотнині свою вечерю. Вівдя зупинилася і не могла надивуватися, бо ніколи раніше в цьому яру живої душі не бачила.
— Добривечір тобі, зеленоока Вівде! — привіталися баби сливе хором і знову захихотіли, тішачись подивом, який викликали на обличчі жінки.
«Звідки вони знають моє ім’я?» — дивувалася вона, але не зрушила з місця, а опустила торбу на землю і промовила:
— Добривечір і вам, добрі люди. Скоро смеркне, а о такій порі кожна християнська душа квапиться якнайхутше сісти біля грубки.
— Е, нам нема чого квапитися, — засміялися ті, — ми всюди у себе вдома.
— І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляє, тоді вам нелегко буде дістатися звідси. Можуть і гілки, і дерева падати.
Але три старі фурії й вухом не вели на ці слова, на їхніх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкірою, грали ті ж самі зарозумілі посмішки, що й раніше.
— До дідька вихор і ніч! Ми самі — вихор і ніч!
«Верзуть казна-що», — образилася Вівдя і, закинувши торбу на плечі, рушила далі.
— Егей! — покликали її баби. — Передай вугляреві Кребілю, що ми нині вночі завітаємо до нього в гості! Ха-ха-ха! І нехай готує добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!
— Чисто подуріли! — буркнула Вівдя. — Хто б то поночі по хатах сновигав?
— Та хай не скнарує! Чуєш? Ха-ха-ха!
Їхній деренчливий сміх ще довго ляскав за спиною, аж поки жінка не проминула яр і не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурніло, і вітер проймав до кісток.
Вдома Вівдя наламала хмизу й поклала до печі, потім вийшла на двір і згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотіло й виривалося з рук, начеб воліло мчати з вітром навперегони. Листя загорілося відразу, від нього зайнявся хмиз, і незабаром у печі застрибав грайливий вогник. Вівдя задоволено всміхнулася і випростала натомлені ноги.
Тепер, коли в хаті розвиднілося, можна було розгледіти сволок, обвішаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена світлом полум’я, а на лаві під вузеньким віконцем дрімав чорний кіт. Вівдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долоні, котик аж підскочив від несподіванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й ніщо йому не загрожує, смачно потягнувся й замуркотів од задоволення. Вівдя налила й собі молока до кварти й щойно пригубила, як з подвір’я почулося іржання коня, а за мить хтось уже стукав у двері.
— Вівде! Відчиніть! — гукав чоловічий голос.
У відчинені двері увірвався вихор разом із листям, і увійшов кремезний чоловік. Жінка з подивом упізнала вугляра Кребіля.
— Вівде, заради Бога, покваптеся. У Гедвіги... моєї доньки, пологи... кляте насіння... — Він важко дихав. — ...нагуляла байстрюка. Нікому нічого не казала, аж днями проявилося.
За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.
— І чого воно проти ночі полізло? — дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. — Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.
— Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!
— Не призналася?
— Де там! Мовчить і плаче.
Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.
Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.
— Якесь навіжене, прости Господи, — бурмотіла Вівдя. — Скільки живу, такого не виділа.
— Хло... хлопчик? — запитала писклявим голосом вуглярівна.
— Хлопчик, — відповіла молодиця.
Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.
— Нічого... нічого... — хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.
— Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?
— Навіть і не думайте! — втрутилася вуглярева жінка. — Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.
Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.
— Кого там несе лихої години? — здивувалася господиня і метнулася до дверей.
До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.
— Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам[6], що прийшли рожаниці на поміч! — привіталися баби й захихотіли.
Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.
— Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.
Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:
— Най росте високим, як цей осот!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Друга кинула галузку дуба:
— Най росте міцним, як цей дуб!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Третя кинула на долівку орлине перо:
— Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:
— Через нього много крові проллється.