— Не розумію, Франце, — засміялася я, — ти що — ревнуєш? Якщо їй це подобається, то нехай її навіть розіпне серед саду на траві. Що нам до того?
— Святі слова, — погодився Ульріх. — У нас із Труді взаємний потяг одне до одного. Не скажу, що це любов, але я відчуваю у її присутності сильне збудження.
— Дорога Юліано, у нашого Ульріха троща, — промовив поважним тоном Франц. — Не знаєш, що це таке? Це коли людину ламає, трощить, допоки вона не отримає того, що прагне. А прагне він крові.
— Ой, та зовсім крапельку, — боронився Ульріх. — Крапелиночку! Вона й не помітить.
— Ну, зате ми помітимо, коли вона стане упирицею.
— Від втраченої краплі крові упирицею не стане, — стояв на своєму Ульріх. — Я вже не раз у цьому переконався. То треба випити бодай келих.
— Я сказав ні, то ні! — гримнув Франц.
В цей час виїхала на обійстя карета, запряжена білими фризами[55], і ми всі подалися до міста, а там розбрелися хто куди: Ульріх і Франц повели Гертруду показувати місто, Йоган з Амалією мали справи в магістраті, а я пішла до Анрієти, але з’ясувалося, що вона подалася на страту. Ото пофортунило Касперу з жіночкою! Тоді я забігла до шпиталю, щоб переконатися, що з Лукашем все гаразд. Він якраз завершив обхід і був вільний. Ми вийшли на Ринок, звідки виїжджали порожні вози городників, що вже встигли всю ярину спродати перекупкам. Від порту лунали вигуки морців, хтось відчалював, хтось причалював, місто увійшло в свій звичний діловий ритм. Назустріч нам простував Каспер.
— Пане доктор, хочу вам подякувати, — промовив він.
— А то за що?
— Гадаєте, я не здогадався, хто мені послав сорок пляшок мальвазії?
— Та то дрібничка.
— Е-е, не кажіть. У наш час, коли ще місто не стало, як належиться, на ноги, то не дрібничка.
Раптом до Лукаша підбіг Айзек.
— Пане дохтір, я за вами. Там біда... — він показував рукою на винний склад Юліуса Цінґлера. — Біжімо хутчій.
— Що таке?
— Бочки завалилися! Юліус під ними!
Ми всі кинулися услід за Айзеком. Там уже крутилися люди й не знали, з чого почати, бо величезні бочки з вином обвалилися і тимчасово завмерли. Десь там під ними був купець. Бочки були на добрих три ліктя і складені поздовж одна на другу в один ряд, як їх і привезли з корабля. Паси, якими вони кріпилися, луснули, і бочки посунули вниз. Люди боялися їх торкатися, бо якщо бодай одну викотити, решта зрушиться. З-під бочок чувся стогін.
— Чого стоїте? — гаркнув Каспер. — Забирайте нижню бочку.
— Та ж верхні полетять!
— Не полетять.
Він виліз на нижню бочку й скомандував: «Забирайте її з-під мене!», а сам розкинув руки, щоб стримати горішні бочки. Нижню почали обережно відкочувати, а Каспер зісковзнув з бочки на підлогу і, стримуючи грудьми решту, почав знімати їх згори по одній та передавати за спину людям. Бочки були важкі, і підхопити їх могло хіба четверо, але Каспер давав раду сам. Так поволі було знято всі бочки згори, а далі й усі інші. Під сподом лежав купець весь у крові. Айзек підняв пас, яким кріпилися бочки, і похитав головою:
— Він не тріснув... хтось його підрізав.
Лукаш скомандував негайно нести купця до шпиталю Святого Духа й поквапився услід за ним. Там бідолаху роздягнули. У нього були поламані ноги й вибиті зуби. З рота йшла кривава піна. Він дивився наляканими очима на лікаря і щось белькотів. Лукаш відігнав усіх роззяв, залишив тільки Айзека, мене й Руту, яка якраз надбігла. Я ще не знала, що цей нещасливий трафунок виявиться для нас корисним.
— З чого почнемо? — потирав руки Айзек.
— З ніг. Він ще легко відбувся, бо бочки в околиці грудей і голови стали цапка, утворивши нішу. Рихтуйте дощинки для ніг і принесіть горілки. Що, пане винар, горілки не п’єте? А доведеться, бо як вправлятиму вам кості, то буде непереливки.
Купець показав на митах, щоб йому дали води. Він виполокав рота й промовив:
— Пане доктор, мушу вам щось сказати, поки живий.
— Не бійтеся, від цього не вмирають. Переломи закриті. Я їх вправлю.
— Ні-ні, ви мусите мене вислухати перед тим... але тільки ви... дуже прошу... — його очі наполохано бігали.
— Добре, кажіть.
— Чи можна без свідків?
— Ні, не можна. Від них я секретів не маю.
— Я знаю... я знаю... — казав він, — я був, пане доктор, поганою людиною. Для вас поганою. Одного разу я розповів панові бурґомістрові, що ви розмовляли з цією дівчиною, — він кивнув на Руту, — русинською мовою. А потім... потім пан бургомістр звірився мені, що хотів би вам помститися за свого сина, і я зголосився завезти замовлення на ваше вбивство до монастиря Товариства доброї опіки, яке приймає замовлення для сестер-убивць. І вчора... вчора вона прибула до Львова... ви в небезпеці, пане докторе... А той, хто замовив, найняв убивцю для мого брата, а тепер і мене хотів зжити зі світу... щоб затерти сліди... Це бургомістр Ґрозваєр!
Я слухала з розкритим ротом. Ось звідки роги ростуть! Ґрозваєр! Це він замовив Лукаша! Айзек приніс горілку й почав вливати її в рот Юліуса, той покірно заковтував, аж поки не відкинув голову набік. Тоді Лукаш почав вправляти кістки.
Я вибігла зі шпиталю і поквапилася до катівської садиби. Анрієта ще не знала, що я теж належу до того самого ордену, але я не бачила причини, щоб і далі приховувати це від неї. Я застала її за підрахунками, які вона перебрала на себе, і уважно всі кошти, які мав отримувати Каспер, перевіряла.
— «Панові майстрові малодоброму сукна червоного 6 ліктів — 21 золотий, — читала вона вголос. — Майстрові на кравця — 3 золотих. Майстрові на діжку жита — 5 золотих. За прив’язання до диби злодія — 1 золотий. За шмагання злодія, закутого в диби, — 1 золотий 15 грошів»... — Вона підвела голову і глянула на мене: — Гм, які ж вони скупердяї! Ні, я мушу з тим порядок навести. «Померлій в тюрмі від тортур чарівниці полотно на кошулю — 3 зол.». А то з якого дива? Видно, рідкісна пава. А ось: «За повішення Воробейчика, злодія — 2 зол. 15 гр. За повішення злодія Павлюка — стільки ж». Вони знущаються? У Нюрнбергзі за таке вдвічі дорожче платять. «За вичищення плюгавства і гною на 30 фурах з трьох в’язниць фурманам — 15 зол.». Ха-ха, ну, ти чуєш? Тридцять фур лайна! Скільки ж років ті тюрми не чистили?! Нічого, в мене вони потанцюють. «Майстрові і його гицлям, котрі здохлого, зі шкури облупленого коня з вулиці Шкоцької вивезли за місто і закопали — 18 гр.». А це вже просто знущання! Закопати цілого коня, то це ж неабияку яму треба викопати. А вони — вісімнадцять грошів! Тьху! «Майстрові за спущення злодія з шибениці і закопання — 1 зол. 15 гр. Теслям, що готували інструмент для тортур, — 1 зол. 7 гр. До того ж — 14 фунтів заліза і ковалеві за роботу — 1 зол. За стинання злодія, котрий костел Святого Михаїла обікрав, — 2 зол. 15 гр. За стинання білоголової, яка дитину свою піврічну забила, — З зол.». Тобто коли молодиці голову стинаєш — це дорожче? Гм, ніколи б не подумала. Та ж-бо жіночу шию куди легше стяти! Що тут ще... «За нові кайдани — 6 зол. 20 гр. За замурування дзюри в низькій тюрмі, звідки злодій Циган без вуха виламався, — 8 зол. 25 гр.». Чудні цифри... дуже чудні. Але я дам собі раду.
— Овва! Ти дуже поважно взялася за катівську господарку.
— Аякже! Ти бачила моїх дівок?
— Яких твоїх дівок?
— Ну, не зовсім моїх — Касперових. Тих шльондр з-під «Жовтого простирадла». Бачила, як вони тепер виглядають? Та то аліганські кралі! І завдяки мені. Тепер вони заробляють у три-чотири рази більше. А то ходили як мандрьохи.
— Ну, а як загалом тобі живеться з чоловіком?
Вона поглянула на мене, прискаливши очі, бо була не дурна й здогадалася, що я не для цього завітала.
— Припини базікати ні про що, — перебила вона мене. — Вивалюй, з чим прийшла.
— Ну, гаразд, — видушила я з себе, — Та сестра крові, котра вбиває отруєною голкою, вже тут.
Анрієта вибалушила очі:
— А тобі звідки це відомо?
— Вона зустрілася зі мною.
— Ти з нею знайома?.. — Тут у її голові почало світати. — Вона уважно подивилася на мене й випалила: — Ні, це не може бути! Ти — теж?
55
Фризи — коні з Фризії (край, що займає частину Північної Німеччини та Північних Нідерландів).