Я кивнула й сказала:
— Sanguinis sorores, Кармелло!
— Rursus in unum, Корделіє! — випалила вона геть ошелешена. — Я повинна була здогадатися, що це ти! Цей твій удар шпагою в рот!
— Ти не могла бачити чи знати, як мене вчили вбивати. Ти могла знати лише, що я володію шпагою.
— Звісно. Я не бачила, як ти тренувалася з Кеведо. Але цей твій випад настільки оригінальний, що в мені вже тоді починали жевріти певні підозри.
— Так, я теж сестра крові. Але я втекла, і мене не могли вистежити. А тепер вистежили. Це Гертруда з Ґданська, яка так гарно мене приймала, потім переконала залишитися в неї і допомогла увійти в жіночий образ. Ти сама ж мені про неї розповіла. Тепер вона тут.
— Так, пригадую. Тільки я імені її не знала.
— А я ще й здуру привела її до Йогана, бо наші гостинниці поки що в плачевному стані.
Я розповіла Анрієті про нашу розмову з Труді, і що вона вручила мені замовлення на аптекаря, хоча сама вона не призналася, з якою місією прибула, мовляв, замовлення їй вручать сьогодні о третій. Анрієта втупила очі у вікно й задумалась. Раптом обернулася до мене й поцікавилася:
— А запропонувала вона тобі залишитися в неї після того, як ти повідомила, що прямуєш до Львова?
— Так. Вона потім дуже детально розпитала мене про місто, про його розташування, про... — Тут я затнулася, помітивши, як Анрієта напружилася, і скрикнула:
— О, Санта Марія! Невже це буде вона?
— Ти про що?.. Труді сказала, що замовлення на принца ліквідовано. Отже, в неї інше замовлення.
— І замовленою можу бути я.
— Ти? Чого б то?
— Все через «Біблію диявола». У мене завдання її знищити, щоб не дісталась нікому. У неї може бути інше завдання: викрасти її і вивезти звідси. Але я саме сьогодні отримала листа, де мене застерегли, щоб була обережна, бо окрім Папи Римського та королеви Христини ще хтось прагне заволодіти «Біблією». А це означає лише одне: цей хтось має на меті дочекатися, коли Інквізитор переконає ґвардіана віддати йому манускрипт, а тоді уб’є Інквізитора й забере «Біблію» собі. Якщо на його шляху опинюся я, то... доведеться захищатися. Хоча я, звісно, непевна, що це буде Гертруда.
— Анрієто, коли посланець вручає замовлення сестрі, вони обмінюються гаслами? — вирішила я перейти ближче до справи.
— Звичайно. Хоча посланець не конче може бути втаємниченим. Він просто повинен вимовити кілька слів, які час від часу міняються. — Вона глянула на мене здивовано: — А що, властиво, затівається?
— Хтось випередить посланця і вручить фальшиву записку. Думаю, що це будеш ти.
— Я? Але яким чином можна випередити, якщо призначено конкретну годину?
— Не знаю. Про це вже подбає Йоган.
— Але якщо гасла встигли поміняти, то не звинувачуйте потім мене. Посланець промовить: «Aut agere aut mori»[56]. Відповідь: «Ducente Deo»[57].
Я записала гасла й запитала:
— Я ще помітила, на якому папері було замовлення для мене. Він був жовтогарячий і цупкий. Це суттєво?
— Звісно.
Вона вийняла з шухляди книжку, розгорнула її і добула з-поміж сторінок папір жовтогарячої барви.
— Це дуже суттєво. І ось іще червоний атрамент. Тільки ним можна написати ім’я. Хто це має бути?
— Йоган казав вписати вигадане ім’я.
Я наклала на папір пергамент з дірками, вмочила перо в атрамент і вписала два слова. Потім заповнила весь вільний простір навгад підібраними літерами.
— Хто це? — запитала Анрієта, уважно стежачи за моєю писаниною.
— Скоро довідаєшся, — усміхнулася я і простягнула їй записку. — А тепер ходімо до Йогана. Він просив, щоб я тебе привела.
Анрієта не сперечалася, сховала записку за станик, швидко зібралася, і ми пішли на Ринок. Йоган з Амалією вже чекали в шинку. Я простягнула йому папірець з гаслами, а він його підсунув Амалії та попрохав запам’ятати. Вона лише глянула й відразу проторохтіла з заплющеними очима.
— Молодець, — похвалив її Йоган. — А ти, — звернувся до мене, — іди до Гертруди. Вона з хлопцями зараз в аптеці Мартина Айрера — смакують настоянки. Анрієта залишиться зі мною, у мене є до неї одне прохання. Гертруда ще погано орієнтується в місті, то ти її поведи до монастиря раніше, так, аби ви потрапили туди за п’ять хвилин третя. Не пізніше. Годинник в аптеці, аби ти знала, буде спішити на п’ять хвилин. Розрахуй час.
Я й далі не розуміла, який план був у Йогана. В аптеці я застала усю компанію — за столиком з винами сиділи Ульріх, Франц, Лукаш, Рута й Гертруда.
— Ах, Юліано! — зраділа Труді. — Ваш пан аптекар надзвичайно мила людина. Він вгостив нас чудовими напоями. Особливо мені сподобався цей... турецький напій... як же він — каффа? Панові Мартину його привезли з Боснії.
Я підсіла до них, і мене почастували мальвазією. Я відчувала, що дуже нервуюсь, серце в грудях стукоче, і я ніяк не можу себе опанувати. Натомість Труді веселилася і зачіпала жартами Лукаша. Я глянула на годинник — вже була за двадцять третя.
В цей час відчинилися двері, й увійшов Мартин Ґрозваєр власною персоною. Він відкликав Лукаша набік і про щось пошепки запитав. Я вловила з вуст Лукаша лише кілька слів: «з ним усе гаразд, жити буде». Отже, мова була про самопочуття бідолахи Юліуса. Лукаш не видав себе жодним жестом, бурґомістр натомість, почувши відповідь, не зміг настільки оволодіти собою, щоб не зрадити щирого здивування і розчарування. Він потупцяв на місці, мовби роздумуючи, що ще сказати, та врешті попрощався і вийшов. Ми з Лукашем перезирнулися. Труді вловила наші позирки й запитала:
— Щось не так? Хто це був?
Я пояснила, що то був бурґомістр, приховавши, що саме він замовник смерті Лукаша. Потім штурхнула Труді під бік і кивнула на годинник. Вона відразу підвелася.
— Нам з Юліаною треба завершити одну справу. Повернемося за кілька хвилин.
Ми вийшли на Шкоцьку, балкони якої були оповиті виноградом зі стиглими гронами, а в кінці вулиці, де вже виднілася брама бернардинського монастиря, Труді сказала:
— Ти можеш спостерігати, але не наближайся. Станеш отам під липою. Я потім до тебе підійду.
Я стала так, аби мені було видно криницю. Труді сіла на цямрину й закинула ногу на ногу. Я вся напружилася, переживаючи, чи наш план вдасться, хоча й не розуміла, яким чином він може вдатися. А що як до Труді попрямують водночас обидва посланці — Анрієта й ще хтось? Ось монастирський дзиґар заскреготів і вибив третю. І тут я побачила Анрієту, лише її одну, вона випірнула з-за рогу, плавним кроком підійшла до криниці, промовила гасло, Труді відповіла, взяла з її рук записку, прочитала й кивнула. Після цього Анрієта швидким кроком зникла в глибині бернардинського монастиря, а Труді рушила до мене. Я все ще чекала справжнього посланця і, намагаючись не панікувати та не зрадити себе, роззиралася обережно на боки. Але нікого не було.
— Ну все, — промовила Труді, беручи мене під руку, — ти бачила, як це відбувається. Все дуже просто. Чи можу я поцікавитися, коли ти займешся аптекарем?
— Можеш. Мабуть, завтра. Це ж моє друге вбивство. Я надто хвилююся.
— Перше вбивство як перше причастя. Друге — як перші любощі. Потім втратиш їм лік і сприйматимеш як рутину. Аптекар справді симпатичний. Шкода, але що ж поробиш — ми не повинні розчулюватися. Знаєш, коли мені замовили мого першого чоловіка... а я його не просто так вбила, а на замовлення. Я дуже переймалася. Мені було страшно — а що потім буде зі мною? Я його по-своєму любила. Ну, може, не любила, але звикла до нього, мені було цілком при ньому затишно, він вірив кожному моєму слову. Але ослухатися не могла. І це було перше вбивство, після якого я дуже мучилася, невимовно страждала, але зараз я вже й забула його. Зрештою, ти знаєш, я розповідала тобі, який розпач у мене викликала ця смерть.
— Глянь, як красиво, — звернула я її увагу на балкон, який потопав у розмаїтих пізньоцвітах, а сама тим часом озирнулася й побачила Амалію, яка прямувала до монастиря. Отже, це вона буде чекати на посланця? Але яким чином, якщо третя вже проминула? Я нічого не тямила. Дзиґар на Ратуші мовчав, що було й геть дивним. А раптом він вдарить зараз? Я вся напружилася і намагалася, не вмовкаючи, молоти язиком, щоб відволікти увагу Труді. Але дзиґар не вдарив. Вперше за всю історію свого існування, якщо не рахувати періоду облоги.