— Буде страх наводити, смерть сіючи.
— Гордуватимуть ним люди, не матиме він спокою.
— Господи, — захлипала вуглярівна.
— Не треба мені байстрюка, — бурчав вугляр і пив.
Баби, прихопивши по шматку хліба з сиром, вийшли з хати. Вівдя визирнула у вікно. Було видно, як вони йдуть під дощем і градом, а вітер шарпає їхні лахи, але далеко не так, як шарпає дерева, а лагідніше.
— Три віхоли, ось хто це був, — промовила Вівдя, завершивши свою розповідь. — Три віхоли, що долю віщують. Вітер і дощ, хурделиця і сніг — їхні супутники. Вони з’являються дуже рідко, тільки за надзвичайних трафунків. Не знаю, чому ж вони їхнього сина обрали для цього. А за кілька днів вуглярівна впала в глибоку задуму, нічого не їла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побігла на річку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревині, що плила річкою. Виловили його жебраки, що під мостом селилися, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Хтось бачив, як бідолашна дівчина викидала немовля в річку. Її схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довідатися, хто батько, але вона не зізнавалася. Та коли вже не мала сил терпіти тортури, знемагаючи й втрачаючи свідомість, погодилася назвати батька панову бургомістрові. На вухо, за умови, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. Бургомістр підступив до неї ближче, вона йому щось шепнула, він побілів, і на тому скінчилося.
— І що було далі?
— Віддати дитину не було кому, бо вугляр з жінкою зібрали манатки й втекли, щоб і їх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика місцевий кат. Який і катував вуглярівну.
— Кат? — скрикнула Рута. — Як же його звали?
— Яніш. Хлопчика він виховав собі на підмайстра. Що з ним далі було, не знаю.
Отже, Каспер — син доктора Геліаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всі таємниці світу розкривалися йому. Щось таки залишалося у затінку.
— Та як же не знаєте? — проказала Рута. — Адже нас збирався катувати не хто інший, як Каспер Яніш. Той самий, якому ви помогли народитися.
— Господи! — Вівдя руками сплеснула. — Отже ті віхоли напророкували йому саму правду?
Дорогою назад Рута щасливо усміхалася, а Франц із неї кепкував, що вона вдається до чарів.
— Я й без чарів його б тобі приворожив.
— Е ні, я твоїх послуг не потребую.
— А от же ж скористалася — завіз тебе до Вівді.
Франц жартував, але Рута не звертала уваги, думками була далеко. Минаючи Чортів млин, Франц знову помахав рукою, Руті здалося, що у віконці на стриху млина з’явилася чиясь кудлата голова й враз зникла.
Їй хотілося чимдуж дістатися дому, щоб оповісти Лукашеві та Айзекові новину.
Як і варто було сподіватися, обидва злегка отетеріли: оце так допомогли своєму другові! Загублений син виявився катом!
— Навіть не знаю, чи можна це повідомляти доктору, — сказав Лукаш.
— Ой, ні, ой, ні, — махав руками Айзек. — Доктор просто здуріє. А Каспер і так знає, хто його батько. Тож він провідував Геліаса серед ночі. Може, сам колись до нього й признається.
— Як же я докторові в очі буду дивитися? — журився Лукаш. — Він поривався вже сам їхати до Сянока. Я його стримав, обіцявши щось довідатися. Але де ж я знав, що виявиться така несподіванка?
Вони так нічого й не вирішили.
Неважко здогадатися, що за кілька днів Лукаш нарешті розплющив очі на Руту і раптом став дивитися на неї не як на дівчура, а як на жінку, і, коли одного вечора вони вийшли на прогулянку, Айзек їх не супроводжував, мовби про щось здогадуючись. Повернулися вони, вже тримаючись за руки, і зникли в покоях Лукаша. Їхня перша ніч не була сповнена звірянь у коханні, жодних банальних слів, тільки теплий шепіт, тільки розмова очей і вуст, тільки доторки і гра пальців, тільки мова тіл. Відтоді Рута ночувала з аптекарем, а Айзек задоволено муркотів, наче який котяра, та все ж не підпускав Руту до кухні.
Настав травень і, хоча вже йшла війна з козаками, а Богдан Хмельницький неухильно рухався на захід, а все ж Львів не був би Львовом, якби навіть у такий тривожний час відрікся ярмарків і свят, тому й Святоюрський ярмарок мусив відбутися. Місцевість довкола собору Святого Юра була не забудована, площу оточували дерева й кущі, а коли здіймався вітер, то гнав жовті плахти піску й кидав ними на перехожих. Саме довкола площі й відбувався ярмарок, під час якого вона перетворювалася на мале містечко — гамірне й тлумне. Куди оком не кинь — всюди полотняні намети, дерев’яні ятки, вози, фури, балагули. До міста сотнями з’їжджалися шляхтичі й дідичі, а за їхніми каретами тягнулися цілі обози хур з товаром на продаж.
Аптекарі теж готувалися до ярмарку, ставили ятки й намети й торгували не тільки тим, що було в їхніх аптеках, але намагалися подивувати люд чимсь оригінальним. Айзек уже знав на ім’я всіх найповажніших львівських купців, знав, у кого можна купити найкраще англійське чи голландське сукно, італійський шовк чи оксамит, в кого найвигідніше придбати барильця з французькими, італійськими та португальськими винами, а в кого з грецькими та кіпрійськими. У тих рядах, де торгували заморськими овочами й прянощами, Айзек теж був за свого, йому дозволяли пробувати товар на смак не так, як іншим — маленькі часточки мандарини чи плястерки фіґи, а давали цілий овоч, прихвалюючи та спостерігаючи за тим, як фахово Айзек смакує, як заплющує очі й спочатку овоч тільки розкушує і не жує, а мовби впивається соком, який з нього витікає, а вже потім робить кілька неквапних рухів щелепами й ворушить своїми повними губами, смакуючи. О-о, такому смакошеві аж приємно догодити.
У такі дні до порту прибувало безліч чужоземних кораблів, стаючи на кітву ледь не пліч-о-пліч, здалеку густо вишикувані щогли нагадували зимовий безлистяний ліс. Кораблі привозили з собою запахи Африки й Азії, щось незвідане й незбагненне, п’янке й шляхетне. З кораблів лунав жіночий сміх, переплітаючись із п’яницькими піснями морців та голосними криками мартинів над щоглами. Морці, засмаглі й обвітрені, зі скуйовдженим волоссям і гарячим подихом вмить причаровували місцевих хвойд, ба й не тільки хвойд, бо й поважні матрони зовсім не проти були ушитися де-небудь у теплий куточок, аби відчути себе в диких і пристрасних обіймах екзотичного молодика.
У гирлі Полтви від світанку до смерканку сторожа пильнувала довгу й широку рогатку, що перепиняла плавбу, доки шкіпер чи капітан не заплатять мито. Відтак на судно піднімався лоцман і вів його повільно фарватером до причалу. Товари з кораблів вивантажували на барки, човни й кайри[7], які йшли на веслах туди, де їх уже чекали трагачі[8], вони забирали бочки, ящики, лантухи й паки та складали на вози, а ті прямували просто на ярмарок. Бочки ж із рибою везли на Рибну, яка межувала з Сільною, де сіллю торгували. На Рибній панував запах моря, під ногами хрумкотіла луска, тріскали риб’ячі тельбухи, а в бочках плюскалися не лише річкові риби, але й вовтузилася макрель, камбала, скумбрія, окуні, вугрі, там-таки стояли й бочки з норвезькими та голландськими оселедцями. Торгували ними часто дебелі жінки-перекупки, зодягнені в сукні з цупкої тканини. Через те, що вони звикли носити кошики на голові, їхнє волосся разом із чепцем збивалося в єдину пласку масу. Вони нюхали тютюн, пили оковиту й вміли пригостити будь-кого каскадом не надто вишуканих слів. Поміж рибними ятками сновигали свині, їм ніхто не заважав, бо вони пожирали відходи й фактично були санітарами міста, хоч і приносили немало клопоту, коли намагалися прокрастися на чиєсь подвір’я чи навіть до хати.
Склади підходили до ріки якомога ближче, млини увесь час хуркотіли, а біля причалу аж вирувало від перекупників, лихварів, драгоманів, посередників і, звичайно ж, шахраїв та злодіїв. Неподалік уже чатували бондарі та столярі, щоб набивати обручі на розбиті бочки, лагодити ящики й порвані паки. Окремо на широкій оболоні стояли вози, ладовані збіжжям, льоном, деревиною, смолою, дьогтем, воском, медом, солониною, шкурами — всім тим, що могла запропонувати львівська земля в обмін на заморські товари.