— Я не розумію, як стрийко може цим хвалитись! — вибухає Зоня. Вона останні дні невідомо чого ходить як наелектризована. — І після цього може стрийко… говорити про патріотизм!.. То селян стрийко примусив… продати пшеницю союзові, а сам, заради мізерних якихось двох процентів… Ні, — струснула головою, — я не розумію!
Нестор дивився на неї поблажливими, спокійними очима, як на дитину, яка городить теревені.
— Ти дурненька, Зоню. Більш дурненька, ніж я припускав, пане добродію… Слухай, козо, тут, пане добродію, розлазиться не тільки про два проценти — з цим згоден з тобою… Але ти подумай своєю… ондульованою головою… По-перше, проявив я себе патріотом в очах хлопа тим, що їхав по селах і агітував за союз… Це, по-перше. По-друге, союз мені цього не забуде, і вже обіцяли весною підкинути центнер цукру для моїх бджілок… А по-третє, ну, по-третє? — затягнув він, наслідуючи манеру євреїв. — Пан Файгель теж не забуде, що отець Річинський підтримав його в засушливий рік тридцятьма трьома кірцями пшениці… А патріотизм, доньцю, в добрий час, — там, де бряжчить, — він всунув руку в кишеню ряси, і звідти роздався металевий брязкіт монет.
Зоня підняла голову і з зашнурованими вустами вийшла з кімнати.
— Слухай, Гелюню, — звернувся Нестор зі сміхом до Олени, — ти як не видаси її найближчим часом заміж, то до решти здичавіє дівчина… А як там з весіллям Катрусі?
Коли дізнався (хтось таки з домашніх, Неля чи Слава, необережно обмовився, що Катерина має брати шлюб), і чути не хотів про те, щоб вертатись на село. Відіслав фірмана з саньми й наказав передати їмосці, що єгомосця затримали в місті важливі справи.
Олена з ввічливості і родинного обов'язку просила Нестора зупинитись у них, хоч, правду сказати, в такій колотнечі гості не дуже бажані, але Нестор був настільки обачним, що від ночівлі відмовився.
— Дуже дякую, Гелю, але ви маєте тепер свої клопоти: кури різати… Індики скубати… торти гарнірувати… паштети готувати… Заздалегідь замовляю паштетик з гусячої печінки… І я ще вам на голову… ні… ні… ні… дуже тобі дякую…
— Не будеш нікому заважати. Весілля буде зовсім тихе. Нікого з чужих… от, молоді, свідки й ти.
Отець Нестор взяв братову в обійми і по-батьківськи поплескав по щоці:
— А я тобі раджу про всяк випадок приготовитись на більше осіб. Кажу тобі, пане добродію, ніколи не довіряй занадто людям…
Олена, призвичаєна зважати на пораду когось з Річинських, пішла з тим до Марині:
— Мариню, хай Мариня заб'є ще одного індика. Не треба його пекти. Хай лежить у холодному… Ану ж хтось несподівано з рідні появиться в день весілля…
— Та я ще вчора казала нашій паннунці, що м'ясива замало, коли ж вона знає одне тільки: «Ощадно». Ет, не люблю таких, що по два рази одне й те саме їли б!
— Мариню! Мариня мусить звикати до того, що панна Катруся буде за три дні панею докторовою і треба їй честь віддати, — лагідно скартала Мариню Олена.
І як же ж добре зробили, що послухали Нестора і зарізали ще одного індика! Отець Нестор, якому ще не вивітрилися з голови офіцерські витівки, позичив собі костюм у Мажарина, бо з Безбородька був для нього і закороткий та заширокий, перебрався у цивільну і взяв собі у готелі «Брістоль» номер під прізвищем Нестеровський.
Що там витворяв, не дійшло до Річинських, бо все те діялось «при замкнених дверях», як висловилась Зоня. Вона й найбільше обурювалась поведінкою стрийка.
Олена, ба навіть Катерина не брали надто до серця чергової витівки Нестора:
— Не наш віз, не наш перевіз, хай туркоче, куди хоче…
Зоня не могла байдуже поставитись до цієї справи.
Ішлось не так про особу Нестора, як про авторитет прізвища Річинських.
— Як то не мій віз? Один з Річинських паплюжить родове прізвище, а ми дивимось на те спокійно?
— То коли б хоч дивились, — відгукнулась Слава, яку часто смішили Зонині теорії про родову честь, — ціла наша кривда в тому, що ми нічого не можемо бачити…
Та щось з Несторових витівок побачили чи, точніше, відчули на власній шкурі й вони.
За день перед вінчанням заїхали на подвір'я сани з стрийком Михасем, тіткою Меланією, дівчатами та прив'язаними позаду кузова валізками. Закутаний у жіночу хустку під шапкою Онуфрій на передку саней доповнював картину.
Катерина перша угляділа ту балагулу. Але замість, як годиться, вийти назустріч гостям, бігала по кімнатах