Нічогеньке задоволення… Загалом, байдуже, чи були його нові сусіди якимось чином причетні до мафіозного клану, нормальною цю компанію назвати було важко.
Думку Дірка, судячи з усього, поділяв і Польді – такса фрау Газе. Допоки суботню тишу не порушив гуркіт вантажівки нових сусідів, Польді захоплено розглядав калюжку, смакуючи наперед печеню, якою господиня обіцяла почастувати його на обід. Але тепер його думки були зайняті аж ніяк не їжею. Польді безперестанку нюшив носом. Кудлата шерсть на його загривку стала дибки. Типи з іржавої колимаги якось дивно пахли, їхній запах не був схожий на людський. Ну, з жінкою-то все зрозуміло, вона, як і всі пані, пахла ванільною пудрою і яблучним шампунем, а от чоловік і дві дівчинки – ті пахли зовсім інакше. Їхній дух нагадував запах давно обгризених і закопаних кісток. Це був запах землі і тліні з легкою домішкою сирого м’яса. Пронюхавши останнє, будь-який інший пес зрадів би до нестями, але старого Польді було неможливо ошукати. Його ніс відчував небезпеку, смертельну небезпеку! Тому Польді, голосно дзявкаючи, зволів піти в будинок. На його превелику радість, господиня відчинила вхідні двері відразу ж, тільки-но він з’явився на ґанку. І хоч вона не дуже добре володіла собачою мовою, він таки вирішив попередити її про небезпеку, що з’явилася казна-звідки. Але фрау Газе не збагнула застережень вірного пса, а у відповідь на гавкіт лише пообіцяла вихованцеві чергову смакоту. І Польді, підібгавши хвіст, поплентався додому. Час подумати про сієсту, адже він свою справу зробив. Тепер вся надія на пильність людини із запахом пачулі.
На відміну від Польді, Дірк ван Комбаст зовсім не збирався ховатися в будинку. Йому було страшенно цікаво дізнатися, з ким доведеться мати справу. Він уже готовий був першим зробити крок і познайомитися з новими сусідами, заразом вивідавши в них усе, що його бентежило. Дірк визирнув із-за живоплоту, чим одразу звернув на себе увагу блідолицього, котрий попрямував до нього таким широким кроком, що здавалося, ніби він зовсім і не йде, а ширяє в повітрі.
– Доброго дня, пане…
– Ван Комбаст. Дірк ван Комбаст, – відповів Дірк, простягаючи сусідові руку. Але блідолиций замість того, щоб її потиснути, стукнув кулаком по лобі Дірка.
– Boi motra, гep ван Комбаст, – розсміявся новий сусіда.
Дірк знову здивувався: boi motra – це яка мова? Італійську нагадує лише віддалено… Що ж, можливо, це і справді сицилійський акцент? Адже він не здогадувався, що boi motra означає «Доброго ранку!» в перекладі з вампірійської. Поки не здогадувався.
– Ми ваші нові сусіди! Родина Цепешів з чарівної, жахливої Трансільванії, – продовжував блідолиций.
Ах он воно що! Трансільванія! У голові в Дірка почало розвиднюватися. Адже на вантажівці викрашався надпис «Трансільванія». А тут ще й фрау Цепеш з її «кажанчиками», і ця дивна Дака – бліда і вся в чорному… Виходить, ніяка це не мафія, а… Проте часу на роздуми у Дірка не було: цокаючи підборами по асфальту, до блідолицього вже поспішала фрау Цепеш. На її руці теліпалася кришка для унітаза. Слідом за жінкою дріботіли химерні доньки.
Побачивши, як гер ван Комбаст спантеличено потирає чоло, фрау Цепеш винувато посміхнулася, нібито кажучи: «Що поробиш, інші країни – інші звичаї».
– Ельвіра Цепеш, ваша нова сусідка. Рада знайомству! – потиснувши Дірку руку трохи міцніше, ніж було заведено в Німеччині, фрау Цепеш простягнула йому через паркан кришку для унітаза. – Від нашого будинку – вашому будинку, гере ван Комбаст. Дизайн цієї кришки – моїх рук справа. Я дизайнерка.
– До того ж найкраща у всій Трансільванії! – додав гер Цепеш. Від цих слів щоки фрау Цепеш злегка зашарілися.
– Як мило, дякую вам, – зніяковіло пробуркотів Дірк ван Комбаст. Кришка, на його смак, була прикрашена вельми своєрідно – безліччю наліплених одна на одну повстяних квіток.
– До речі, я збираюся відкрити в Біндбурзі крамничку. У вас тут, часом, ніхто не здає в оренду приміщення? – запитала Ельвіра Цепеш.
Дірк ван Комбаст вже відкрив було рота і приготувався їй відповісти, як раптом сталося те, чого він завбачити ніяк не міг. Дака спритно схопила муху, що пролітала повз, і миттєво закинула здобич собі до рота. Принаймні Діркові так здалося (після привітання гера Цепеша у нього трохи двоїлося в очах).
– Ах так, забули вам відрекомендувати наших чудових доньок: це Сільванія і Дакарія.
Сільванія зробила реверанс, Дакарія нагородила Дірка лише легким кивком голови. Сам же Дірк був цілковито розгублений. У нього вже зародилася в голові думка, а точніше, не думка, а ціла підозра, велика підозра… Але варто було геру Цепешу постукати йому по лобі, як всі думки переплутались.