Відьми́нський меч (рис. 40) є наче синтезом інших мечів, квінтесенцією всього найкращого ув іншій зброї. Першокласна сталь і технологія кування, притаманна краснолюдським кузням і металургійним закладам, надають клинку не тільки легкість, але й надзвичайну пружність. Вигострюють відьми́нські мечі теж краснолюдським способом, додамо, таємним, і то таким, що таємним навіки залишиться, бо гірські карлики ревно бережуть свої секрети. Мечем, краснолюдами вигостреним, можна розтяти пополам підкинуту в повітря шовкову хустку. Як знаємо від безпосередніх свідків, таке саме проробляли відьми́ни своїми мечами.
Розділ шостий
Коротка ранкова гроза і дощ ненадовго освіжили повітря, потім знову запанував докучливий сморід відходів, пригорілого жиру та гниючої риби, принесений бризом з Пальміри.
Геральт переночував у заїжджому дворі Горицвіта. Обидва тулилися в кімнаті, зайнятій бардом. Тулилилися в прямому значенні слова — щоб дістатися до ліжка, слід було сильно притулитися до стіни. На щастя, ліжко поміщало двох і можна було на ньому спати, хоча воно приречено тріщало, а матрац стараннями приїжджих купців, аматорів інтенсивно позашлюбного сексу, був збитий до напівтвердого стану.
Невідомо чому, Геральтові вночі приснилася Літта Нейд.
На сніданок вони вибралися до найближчого ринку, до яточки, де, як встиг дослідити бард, подавали незрівнянні сардинки. Горицвіт ставив. Геральт не заперечував. Зрештою, частіше бувало навпаки, — це Горицвіт, не маючи ні шеляга за душею, користувався його щедрістю.
Вони засіли за сяк-так обструганим столом і взялися за хрумко обсмажені сардинки, які їм принесли на дерев’яній тарілці, з колесо від тачки завбільшки. Відьми́н зауважив, що Горицвіт час від часу лякливо роззирається. І завмирає, коли йому здається, що якийсь перехожий надто пильно до нього придивляється.
— Я думаю, — пробурмотів врешті поет, — що ти повинен придбати якусь зброю. І носити її на виду. Варто б винести урок з вчорашньої пригоди, ні? О, дивися, бачиш там виставлені щити і кольчуги? Це зброярська майстерня. Без сумніву, мають і мечі.
— В цьому місті, — Геральт обгриз хребет сардинки і виплюнув плавник, — зброя заборонена, у приїжджих її відбирають. Схоже, тільки бандити можуть тут ходити озброєними.
— Можуть і ходять, — бард рухом голови вказав на лобуряку з великим бердишем на плечі, що саме проходив мимо них. — Але в Кераку видає накази про заборону, слідкує за їх виконанням і карає за їх порушення Феррант де Леттенгоф, як тобі відомо, мій брат у перших. А оскільки кумівство є святим законом природи, можемо чхати на тутешні заборони. Цим стверджую, що ми вправі володіти зброєю і носити її. Закінчимо снідати і йдемо купити тобі меч. Пані господине! Рибка перший клас! Засмажте ще десяток, як ваша ласка.
— Їм я ті сардинки, — Геральт викинув обгризений кістяк, — і констатую, що втрата мечів – це мені кара за ласолюбство й снобізм. Розкоші захотілося! Трапилася робота в околиці, то й надумав я завітати до Кераку і потрапезувати в «Natura Rerum», господі, знаній у всьому світі. Та було де-небудь з’їсти фляків, капусти з горохом чи рибної юшки…
— Загалом кажучи, — Горицвіт облизав пальці, — «Natura Rerum», хоч заслужено відома завдяки своїй кухні, є тільки однією з багатьох. Існують заклади, де годують не гірше, а буває, що й краще. Взяти хоча б «Шафран і перець» у Горс Велені або «Hen Cerbin» в Новіграді з власною броварнею. Або ж «Сонатіна» в Цидарисі, недалеко звідси, найкращі морепродукти на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі і тамтешній глухар по-брокілонськи, пальці оближеш. «Кушаба»[6] в Альдерсбергу і їх знамените сідло зайця зі зморшкáми a la король Відмон. «Гофмеєр» у Вірундумі, ех, заїхати туди восени, після Саовіни, на печену гуску в грушевому соусі. Або ж «Два в’юни», кілька миль за Ard Carraigh, звичайна корчма на роздоріжжі, а подають там найкращі гомілки, які я тільки куштував… Га! Диви, хто до нас завітав! Про вовка помовка! Вітай, Ферранте… Себто, гм…, вельмишановний пане інстигаторе..
Феррант де Леттенгоф наблизився сам, жестом наказавши слугам залишитися на вулиці.
— Юліане. Пане з Ривії. Приношу відомості.
— Не приховую, — відповів Геральт, — що я вже зачекався. Що визнали злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись тим, що я не мав зброї? Говорили про це цілком голосно і відверто. Це доказ того, що вони причетні до крадіжки моїх мечів.
— Доказів, на жаль, брак, — знизав плечима інстигатор. — Троє ув’язнених — це звичайна потолоч з міського шумовиння, до того ж, тупоголові. Справді, вчинили напад, осмілені тим, що ти не мав зброї. Чутка про крадіжку розійшлася неймовірно швидко, прислужилися цьому, здається, дами з кордегардії. І відразу ж знайшлися охочі… Що, зрештою, і не дивно. Ти не відносишся до загальних улюбленців… Не добиваєшся симпатії й популярності. Будучи затриманим, побив співкамерників.