«Проведіть мене», — сказала вона, коли п’єса скінчилась.
Погода тим часом зіпсувалася. Коли ми вийшли з театру, йшов мокрий сніг. Феодорин екіпаж не міг під’їхати до дверей театру. Побачивши жінку, змушену переходити бульвар, якийсь посильний розкрив над нами парасольку й попросив на чай, коли ми сіли в екіпаж. Я не мав нічого, я б тоді віддав десять років життя за два су. Всі вияви моєї гордості були розчавлені пекельним стражданням. Ці слова — «Я не маю дрібних, голубе!» — були сказані сухим тоном, бо моя пристрасть була зачеплена, і їх вимовив я, брат того чоловіка, я, що знав злидні, я, що колись так легко зрікся семисот тисяч франків! Слуга відштовхнув посильного, і коні рвонули. Дорогою Феодора була замислена щиро чи вдавано, відповідала на мої запитання уривчасто-зневажливо. Я мовчав. Це були жахливі хвилини. Приїхавши до Феодори, ми сіли перед каміном. Коли слуга розпалив вогонь і вийшов, графиня обернулася до мене з якимсь незбагненним виразом і заговорила якось аж урочисто: