«Феодора нікого не любить і не відштовхує, — кричав у мені голос софіста. — Вона вільна, а колись продалася за золото. Як коханець чи як законний чоловік, російський граф володів нею! Вона ще матиме спокуси! Чекай». Ні праведниця, ні грішниця, ця жінка жила далеко від людства у власному світі, чи то був рай, чи пекло. Жіноча таємниця, вбрана в кашемір, мережива, гралася в моєму серці всіма людськими почуттями: гордістю, честолюбством, любов’ю, цікавістю... Через примху моди чи з прагнення здаватись оригінальними, властивим нам усім, багатьох тоді охопила манія вихваляти один театрик на бульварі. Графиня виявила бажання побачити обсипаного борошном актора, що тішив деяких недурних людей, і мені припала честь супроводити її на прем’єру якогось поганого фарсу. Ложа коштувала всього сто су, але я не мав ані мідяка в кишені. Не дописавши ще півтома мемуарів, я не важився канючити грошей у Фіно, а Растіньяк, мій добродійник, десь поїхав. Безгрошів’я весь час отруювало мені життя. Якось ми вийшли з Італійського театру під зливу, і Феодора примусила мене їхати додому екіпажем; я ніяк не міг ухилитись від її вдаваної турботи, вона не слухала ніяких відмовок, що я люблю дощ і що я хочу ще до казино. Вона не здогадувалась про моє безгрошів’я ні з мого збентеження, ні з силуваних жартів. Очі в мене налилися кров’ю, та чи розуміла вона хоч один мій погляд? Життя молодих людей підлягає дивним випадковостям! У дорозі кожен поворот будив у мені думки, що краяли серце; я пробував відірвати дошку ззаду екіпажу, щоб вислизнути на вулицю, але не спромігся, і я істерично зареготав, а тоді запав у похмурий тупий спокій, мов людина біля ганебного стовпа. Коли я приїхав додому, на перших словах Поліна мене перебила: