Вона ствердно кивнула головою.
«Я тоді витратив останнє екю, щоб побачити вас. А пригадуєте, як ми гуляли в Ботанічному саду? Я всі свої гроші заплатив за екіпаж для вас».
Я розповів їй про свої жертви, змалював перед нею своє життя — не так, як змальовую оце тобі, сп’янілий від вина, а в шляхетному сп’янінні серця. Моя пристрасть виливалась у полум’яних словах, у спалахах почуття, забутих відтоді; їх не відворить ні мистецтво, ні пам’ять. Це не була холодна розповідь про відринуте кохання; моє кохання в усій силі й красі надій надихнуло мене на слова, що відбили все життя, повторюючи зойки розшарпаної душі. Я промовляв так, як промовляє передсмертні молитви поранений на бойовищі. Феодора заплакала. Я замовк. Господи праведний! Ці сльози походили з штучного хвилювання, яке можна купити за сто су коло дверей театру; я здобув успіх, як добрий актор.
«Якби я знала...» — сказала вона.
«Мовчіть! — вигукнув я. — Я ще кохаю вас досить сильно, щоб убити...»
Вона простягла руку до шнурка від дзвоника. Я зареготав:
«Не кличте нікого. Я дам вам мирно дожити життя. Убити вас — це був би поганий вияв ненависті! Не бійтесь насильства: я пробув коло вашого ліжка цілу ніч і не...»
«Що? — вигукнула вона й почервоніла, та після цього першого поруху соромливості, властивого кожній жінці, навіть найнечутливішій, кинула на мене осудливий погляд і додала: — Вам, певне, було дуже холодно!»
«Невже ви, графине, гадаєте, що мені така дорога ваша врода? — відказав я, розгадавши думки, що хвилювали її. — Ваше обличчя для мене — це обіцянка, що душа ще прекрасніша. Таж чоловіки, що бачать у жінці лише тіло, можуть щовечора купувати одалісок, гідних сералю, і бути щасливими невеликою ціною! Але я гордий, я хотів жити з вами душа в душу — а ви не маєте душі. Тепер я це знаю. Я вбив би чоловіка, якому ви б віддалися. А втім — ні, ви б же його кохали, і його смерть, може, завдала б вам болю. Як я страждаю!» — вигукнув я.
«Якби ця обіцянка могла вас утішити, — відказала вона сміючись, — я радо запевнила б вас, що не належатиму нікому».
«Та ви ж ображаєте самого Бога, — перебив я, — і будете за це покарані! Колись ви лежатимете на канапі, нездатна терпіти яскраве світло й гамір, приречена жити ніби в домовині, й спізнаєте нечувані муки. Коли шукатимете причину цих повільних, заслужених тортурів, згадайте ті страждання, які ви так щедро розсипали на своєму шляху! Посіявши всюди прокляття, ви пожнете тільки ненависть. Ми самі власні судді, кати правосуддя, що панує на землі й стоїть вище за суд людський, але нижче за Суд Божий».
«Ох, яка ж я, певне, злочинниця, що не кохаю вас! — сказала вона сміючись. — Та чи це моя вина? Ні, я вас не кохаю: ви чоловік, і цього досить. Я щаслива в самоті, нащо ж мені віддавати своє життя — егоїстичне, коли ваша ласка, — за примхи володаря? Подружжя — це таїнство, в якому ми причащаємось тільки до прикрощів. Крім того, діти дратують мене. Хіба я не попередила вас чесно, яка в мене вдача? Чому ви не хочете вдовольнитись моєю дружбою? Я б хотіла мати змогу зцілити ті рани, яких завдала вам, не порахувавши ваших грошей; я ціную всю велич ваших жертв, та за вашу відданість, вашу делікатність можна відплатити тільки любов’ю, а я люблю вас так мало, що ця сцена мене тільки прикро вразила».
«Я відчуваю, який я смішний, пробачте мені, — сказав я смиренно, нездатний стримати сльози. — Я люблю вас так, що для мене солодкі й ваші жорстокі слова. О, якби я міг засвідчити кохання до вас усією своєю кров’ю!»
«Всі чоловіки кажуть нам більш-менш уміло ці класичні фрази, — засміялась вона. — Та виявляється, що вмерти біля наших ніг дуже важко, бо я всюди зустрічаю цих живих мерців. Уже північ, дозвольте мені лягати спати».
«А через дві години ви вигукнете: «Господи!» — сказав я.
«А, позавчора! Так... — знову засміялась вона. — Я тоді подумала про свого біржового агента: я забула сказати йому, щоб поміняв п’ятипроцентні папери на трипроцентні, а вдень же курс трипроцентних упав».
Я втупивсь у неї з люттю в очах. Ох, часом злочин може стати поемою, це я зрозумів у ту хвилину. Найпалкіші освідчення, напевне, не були для неї новиною, і вона вже забула мої сльози й слова.
«А за пера Франції ви б вийшли?» — холодно спитав я.