— Е! — раптом згадавши про талісман, вигукнув Рафаель і вийняв його з кишені.
Чи то боротьба цього довгого дня втомила його і він не здатен був кермувати своїм розумом у хвилях вина й пуншу, чи то спогади збуджували його і він непомітно сп’янів від потоку власних слів, — хай там як, але Рафаель наче обезумів від збудження й палкого захвату.
— До біса смерть! — вигукнув він, розмахуючи шагреневою шкірою. — Тепер я хочу жити! Я багатий — отже, володію всіма чеснотами! Ніщо не встоїть переді мною. Хто не став би доброчесним, коли для нього приступне все? Я хотів двохсот тисяч ренти — тепер я їх матиму! Кланяйтесь мені, свинюки, що порозлягались на килимах, ніби на гною! Ви належите мені, оце то майно! Я багатий, я всіх вас можу купити, навіть отого депутата, що так гучно хропе. Що ж, благословляйте мене, світська потолоч! Я папа римський!
Вигуки Рафаеля, доти заглушувані густим безперервним хропінням, несподівано були почуті. Більшість заснулих прокинулись і закричали; але, помітивши, що той, хто перебив їхній сон, насилу стоїть на ногах і галасує сп’яну, висловили своє обурення цілим концертом лайки.
— Замовкніть! — гримнув Рафаель. — На місце, собаки! Емілю, я казково багатий, я подарую тобі гаванських сигар.
— Я уважно слухаю, — озвався поет. — «Феодора або смерть!» Розказуй далі. Та кривляка Феодора обдурила тебе. Всі жінки — дочки Єви. В твоїй історії нема нічого драматичного.