- Я думав, - діловито мовив смуглий Рауль, - шо ми будем іграть у цьому кабаку, - тут вчора так атлічно кормили сьомгою… Вінішко, ксаті, тожи було очінь так нічо. Не то шо дрянь, каторою ми так нілєпо увліклись за ужином… Кстаті, Єфім, шо то було за пойло?
- Галіцинський завод, мон шер, - Боголюбов енергічно масірував скроні, воссідая по інший бік шахматного століка. Вони рішили німного взбодрицця перед сиансом, і зайшли сюда, на Лютеранську, в кафе “Варшавське”. - А сіанс буде чуть дальше, на Хрещатику, в першому номері. Там попросторніше, само собою.
Капабланка кивнув, но видно було, шо мислями він дето далеко. Спохопившись, Хосе Рауль вдруг випрямився і розвів руками:
- А чо ж тада, када ми тут обідали, на вході так ліхо приторговували якимито білєтами? Я в руському не сильно шарю, но всі вони були якіто возбуждьонні, постійно тикали пальцями в мій бік і дажи калічно упомінали моє ім’я?
- Дражайший Рауль, Ваша правда - білєти продавали тут. Просто у нас в городі саме в цьому завідєнії, вже много год підряд, собираєцця шахматне общіство. Засноване, дозвольте доложить, атлічним драматургом і сильним мастіром Старицьким. К нищастью, не дожив пан Михайло до сього дня - ото б зрадів старік! Кстаті, сьогодні можемо сходить після вечірнього сианса на спіктакль - якраз дають його чудесну міщанськую історію про нашу кієвскую жизнь. “За двома зайцями” називаєцця. Як вам, мон шер, такий досуг?
- Ви знаїте, я не люблю тиатр. Тим більше, шо по мєсному нічо не понімаю. Така ділєма. Да і Голіцин ваш - ізрядна сволоч, я так щитаю.
Боголюбов пойожився. У нього це було не перший раз, када непоміркована гостинність вилізала боком. І прокльонами по адрєсу ні в чому не повинного князя. “Ето все Енгельгардт і його замашкі. Всі меценати всьо ж таки обичні свині в смислі бухла”, - подитожив про себе Єфім.
- Давайте лучче вип’єм ще німного кохве - через чверть часа пора вже видвигацця. Увєріний, шо всі учасніки сианса вже на місці.
- Капабланка приїхав до Києва всього на два дня. Но остався почті на тиждень. Днів на пять - це точно. Не нада тіки вмикати світло, я тебе прошу. - Доктор Падлюччо сидів на підлозі, прислонившись спиною до батареї, прямо під вікном без занавєсок. Міша напівлежав на кроваті, схилившись до старінького торшера, й опасно крутив у пальцях вірьовочку вимикача. Він дєлав це на грані тупості й максимальної сосрєдоточіності, й вовсє не тому, шо забув засторогу доктора нащот світла. Вуличний фонар, расположений перед окном второго итажа, і так прекрасно розганяв мрак дажи по углам малінької комнати.
- Утрінній сеанс маестро Капабланки на тридцяти досках, каторий состоявся 16 лютого 1912 года в Комєрчіскому клубі, до певної міри можна було щитать синсационним. І не тіки по мнєнію газєток тіпа “Кієвлянін”.
Кубінскому самородку тада було 26 год, він ше не був чаплійоном світу, хотя щитався істинною звіздою завдяки погрому над Маршаллом у 1909 році зо счотом 8:1. А Марашалл в ті часи ще був крєпчайшим старіком, незмінним чемпіоном Нового світу, отпєтим тактіком, який обрушив на неопитного Капу всю мощ своєї знаменитої контратаки в еспанській партії. Ніхто не міг понять, яким макаром Капабланка - в сложнєйших позах - миттєво раздуплявся за досокою і находив самі луччі ходи дажи без глубокого щота. Імінно тада Хосе Рауль окончатільно поняв, шо в шахматах йому не нада много думать. Бо із самого дитинства, хоть він і не міг толком пояснить це чуство, він просто бачив, який ход хароший і огніупорний, а який смердить потворністю, аж страшно дотронутися до фігури, сулящої агонію і розпад.
Після свєрженія Маршалла він гастролірував безперестанку. З короткими перервами, када приходилось ходить в універ да тринькати безценне врем’я на бабів.
Капабланка любив катацця, і на той час, коли він вперше виступив у Києві, сиграв 602 партії - і виграв 573, шо викликало в усіх шахматних аналітіків ступор і шок.
Но то лі вечір з Боголюбовим да Енгельгардтом наніс такий серйозний урон його здоровлю, то лі він просто томився і скучав, але перший сианс закінчився пазорно. Ітоговий свисток констатірував 5 поразок гєнія і одну нічию. Мєсні щолкопьори чуть не сошли з ума од радості. Мовляв, могучі кієвлянє поставили мєгагросмейстєра на місце!
Тим більше народу припхалось на вечірнє шоу. Його устроїли в теперішній Філармонії, а тада там був - гидко сказать - клюб Купєчєского собранія. Капабланка опять іграв проти тридцяти шахматних любителів; біля каждого з них собиралась агромадна група консультантів, дружбанів і прочіх зівак. Було там і два-три нехілих мастіра. Детальний одчот про той важнєйший сианс мені вдалося по крупіцам розкопать.
У приміщенні воняло димом, часником і грипом. Кашель і стукіт деревяшок, а такжи збуджене шепотіння, каторе повсякчас сривалося на крик, впивалось у сознаніє Хосе Рауля острими гвоздями.
Ще з обіда у ньому поселилося передчуття, шо час прийшов. Як це було завжди - без попередження, сігнальних огнів і прєдварітільної ласки. Ніяких вистрілів з ракєтніц да феєрверків. Пожалуй, це імінно те, за шо Капабланка найбільше ненавидів свою удівітільну судьбу.
“І чому саме тут, в цьому унилому, холодному і далекому городі? Де я нікада раньше не був?”, - так думав Капабланка, переставляючи пєшки з е2 на е4. Він здєлав цей хід на всіх без винятку тридцяти досках, чого раніше нікада собі не позволяв.
По колу шахматних фанатів пробігла волна смурних прогнозів, шо маестро рішив порвать присутніх при помощі каралєвского гамбіта.
“Катора ж із цих партій? І хто із них?”. Ось два питання, які чеканились в мозгу Хосе Рауля, када він отривав фігуру від одної клєтки й опускав її назад, в пространство чисто тактичної гризні.
Капабланка разиграв десяток іспанських партій, шестеро противників примінили крєпку, хоть і крайне песимістичну, защіту Філідора, четверо рішились на французьку защіту. Ше дев’ять умніків полізли в срамні дибютні експирименти, которі дажи стидно класіфіцирувать. І тіки на одному столику Капабланка чото розіграв Королівський гамбіт. На то у нього були свої ризони: слішком огидним, на грані ригаки, був цей київський аматор, шоб з ним возитись до глибоких ендшпілів. А такі, як правило, не знають правил шахматного комільфо - і грають до убогого кінця, до оглушитільного слова “мат”.
Када пішов другий час ігри, суперників поменшало раза в три, но публіки в залі тіки додалося. Патаму шо погромлені кияне жаждали кубінскої крові, й небезпідставно плекали надєжди, шо хтось із тридцяти доморощених мастіров таки удєлає молодого заокеанського вискочку. Та й п’ять утрінніх поразок Капабланкі надихали мєсних матовщіков, як огнєнна вода - опухших ескімосів.
Минув ше час, протягом якого нєкий франтоватий чмирь найшов можливість поставити маестру вічний шах - довольні репотери записали в блокнотіки про перші полочка, оторвані в грандмастіра. Ше на одній досці Капабланка случайно ухопився не за ту фігуру, споткнувшись об валінки суперника, які той скинув прямо під ноги сіансьору. Аморальні судді тут же принялись жать руки дєду, який таким образом здобув (хоть і незаслужено) віртуозну в чисто спортівному смислі перемогу. Під кінець третього часа в різних кутках зала Капабланка доігрував лише дві партії. Одну із них - проти крупного мастіра Богатирчука, одного із закадичних дружків Боголюбова, которий стояв у нього за спиною і не стидався шептать підказки. Впрочім, таке поводження нічуть не суперечить правилам сианса одночасної ігри. Там був якийто сложний ладєйний ендшпіль із лишньою пєшкою в аборигєна, - той наполегливо пхав небогу поближче до першої горизонталі. За іншим столиком, хоть як це странно, партія застопорилась в макабричному мітільшпілі. Іронія на грані сатіри полягала в тому, шо тугодум, которий ліхорадочно смикався над клєтками й припадочно сучив ручками-ножками, як людина-паук, - це був імінно той крайнє неприємний тіп, проти якого Капабланка примінив Королівський гамбіт. Уже після десяти ходів, када стало ясно, шо ігра переростає в формінне побоїще, Хосе Рауль німного змінився на лиці. Вчергове оказавшись біля столика, за яким потіло чмо з проплєшиною да в замизганому сюртуку, він вимушений був прищурювати лівий глаз, де шото начинало покалувать і тіпати. Капабланка думав, шо це дуже замєтно для публіки, а втім - напрасно. Публіку більше зацікавив цей недоносок, який супроти всіх законів природи та еволюції, нашкрябав достатньо дєньог для купівлі вхідного білєта. По ньому ж нізя було сказать, шо він фінансово спроможний придбати навіть огризок груші на базарі. Крім того, шо общая вонючість шахматіста була самим луччим його захистом проти тисняви, він взагалі чудом оказався за доскою: судді спершу хотіли тупо позвати городнічого і виставити приблуду вон, але чомусь передумали. Зара кожен із них чухав рєпу і не міг понять, откуда і навіщо це людинолюбство? Галімий тіп, чий візуальний ансамбль довершувала чорна пов’язка на правому оці, котора жодним чином не уподібнювала його до пірата, після каждого свого хода ще й шото викрикував та гелготів. На це Капабланка уваги майже не звертав - незнання мов іногда справляє добру службу. Але й усі присутні, шо характєрно, тожи не могли понять, шо воно там лепече.