Када ближче до двадцятого хода партія скрутилася в неймовірної красоти дулю, Капабланка бросав на ублюдочного суперника дедалі мрачніші взгляди. І діло не в тому, шо він боявся подцепить коросту, якою одноглазий щедро засипав чорні клєтки. Непосвящонний в таінства ігри зівака міг би подумать, шо діскомфорт кубинця - чисто шахматного свойства. Патаму шо Хосе Рауль пожертвував ради атаки слішком много фігур, й непанятно було, хто кому ставить мат. Насправді ж з каждим ходом Капабланка чуствував дедалі більші приступи містичного кашмара, який знав з дєцтва і тому не міг ні з чим попутать. Не менш чотко він знав, шо ефектно виіграє цю партію, влупивши дурачку смертоносний удар не раньше і не пожже, ніж двадцять сьомим ходом.
Міша позіхнув і переліг на інший бік.
- Хіба тобі не інтірєсно? - з подивом запитав доктор Падлюччо.
- Ну чо ж… Хароша історія… Для якоїсь рубрики тіпа “кієвская старіна”, я думаю, поканала би. - Враз він випростався і сів на кроваті, схрестивши ноги. Доктор жи здєлав красномовний жест, шоб він держався ближче до стіни - подалі од окна. - Я звик вам довірять… І знаю, шо лізти напролом і перепитувати - безполєзно… Та все ж я слухаю вас - і мєдлєнно офігіваю! Нас двох сьогодні ледве не прибили, міліция навірняка обклеїла нашими патретами півгорода, і - шо вєроятно - про случай у вашій квартирі розказали в програмі “Ситуація”! Ви хоть знаїте, шо таке програма “Ситуація”?!
- Я манав, - чесно признався доктор.
- Вот-вот! Ви манали! А тим часом мені дуже інтірєсно, яким чином ваша спєшка і постоянні згадки про цейтнот, цей ідіотський пажар, завдяки якому нам буде трудно висунутись в город, як весь цей потусторонній маразм з кравіщою у ванні пов’язаний із цими вашими лєкциями?
- Якою ше кравіщою? А впрочім, це неважно…
- Неважно? А шо ж тада нам важно?! Шо Капабланка сто год назад був у Києві, в когось виграв, а комусь програв?
Доктор Падлюччо раптом напрягся й приклав вказівного пальця до губ. Потім встав, страшно блимнувши глазами на Мішу. Намагаючись пересуватись акуратно попід стінкою, він просунувся до дверей і виглянув у коридор. Потім нагнувся, закатав штаніну, і витянув зі спеціального чохла, примотаного до лодижки, короткий ніж.
Тепер і до Міші дошло, від чого кіпіш. На фоні марудного тікання настінних часов він виразно розчув, як шото шарудить у вхідних дверях. Такий тіхонький скрєжет миталом об митал.
Доктор Падлюччо хладнокровно указав Міші на шкаф в углу. Мовляв, ховайся, дурінь. Міша вперто замотав головою, роззираючись по сторонах. Він явно метикував, шо б таке тіжоле взяти в руки, аби трохи успокоїцця. Тада доктор сам бистрінько підбіг до шкафа, мєдлєнно одкрив створку дверей, і нирнув внутрь. Міша ше якусь мить стояв у нерішучій позі, но када у вхідних дверях шось клацнуло й вони характєрно рипнули - він тут таки послєдував за наставніком.
“Шо би не случилось - ти должин оставацця тут”, - холодно прошептав доктор.
Шафа була достатньо просторою і умєрєнно захламльонною. Міша був переконаний, шо дибільнішої схованки годі й придумати, якшо вже їх шукають. З іншого боку, його напуганий, але аналітічний ум бистро перелопатив варіанти, й подав інтіліктуальний сигнал полегшення. Він зразу поняв, чого це доктор не велів включати свєт у квартирі, куда вони пробрались сьоня, ближче до вечора, прошмигнувши дуже незамітно через чорний ход. Це був старий дом на Печерську, - Міша раньше взагалі не бачив домів, де єзть чорний ход, і щитав, шо такі строєнія існують лише в дішових детективах та городі Львові.
Отже, доктор явно догадувався, шо і за цією квартірою будуть наблюдать. Єслі вірити, шо їх таки ніхто не вислідив, то й невідомі взломщики навірняка думають, тіпа тут нікого нима. З цього, в свою чергу, Міша здєлав оптимістчиний вивод, шо не вони єзть главною метою бізумної охоти.
Десь близько пролунали звуки метушні, чиїсь шаги притихли, а чиїсь - наоборот - неумолімо наближались. Приглушений луч світла обшастав комнату - Міша, інстинктивно заникавшись в куток, міг наблюдать в щілину, шо там проісходе. І те, шо він бачив, немало його здивувало.
- Я признаю свою поразку, - сказав Хосе Рауль Капабланка і благодушно улибнувся, протянувши руку супернику. Той учтіво випрямився і поклонився. В залі прокотилася волна бурних аплодисментів. Єфім Боголюбов стидліво потупив глазкі й сильно покраснів. Бо у виграші Богатирчука було більше його заслугі - це саме він найшов у нудотному ендшпілі, який ще можна було катать півсотні ходів, чисто етюдний виігриш за чорних.
Журналюги взялись палити магній і гоготать. Капабланка, слігка растірявшись, взявся відповідати на вопроси одного із репортерів, на ходу аналізіруя тіки шо закінчену партію. Но тут до Рауля підбіг сутулий суддя і шото рєзко прошептав йому на ухо, махнувши в протилежний угол зала. Канєшно жи, маестро не забув, шо йому залишилося доіграть ше одну партію. Партію, ісход якої він бачив намного чотче, ніж всі присутні.
Боголюбов підійшов до Рауля і сжав його плічо:
- Душа моя, не нада так переживать, ви іграли прівосходно!
- Мерсі, я не корю себе за етот проігриш. Тим більше, ваш товариш - зрєлий мастір.
Боголюбов якось странно глянув на Капабланку, і після ніловкої паузи всьо жи запитав:
- Вам всьо ще плохо?
Капабланка невизначено махнув рукою.
- Не знаю дажи, шо сказать. Опрідільонно, гаспадін Галіцин зі своїм заводом тут ні до чого. Просто в голові якето жженіє… Мігрєнь, я полагаю.
- О, моя душа, нічого странного. Це від усталості. Шість десятків партій за день, я панімаю…
Суддя, которий усе ще стояв возлі Капабланки, почав ритмічно щолкать лівим каблуком. Він нєрвнічав, як куртізанка накануні дня святого Валінтіна. Тому Рауль, ні слова більше не сказавши, направився до столика з чудним суперником. Аднаглазий тіки шо виіграв фігуру й несамовито колупався в носі, орошая зал своїми невнятними звуками.
Наблизившись до століка, Капабланка вже не скривав гримаси болю.
- Тут токо шо була моя ладья, - якогось фіга пробурмотів Рауль собі під ніс. Він вкотре прокручував у голові цю партію, і цю страшну атаку, всю цю невідворотність. Ета партія гвоздьом сиділа в його єстві, аж вавку здєлала. Када він вперше її побачив у якійсь газєті - кольнуло серце і весь світ обмяк. Він вспомнив усе. Все, чого не знав ніколи і не бачив. Ето було кіно, яке йому невтомно прокручував у мозгу Всевишній.
- Була! Но я її виіграв! - внізапно завищало у відповідь однооке опудало на атлічному еспанському язику.
В голові Капабланки проснулись всі лаврські колокольні й дружно бамкнули. Він глянув у це рило, которе шкірилось навпроти, - й упізнав його.