Своїми витоками шахрайство сягає до початків роду людського. Може, першим шахраєм був Адам. У всякому разі, сліди цієї науки губляться в сивій давнині. Проте сучасники розвинули її до такого рівня досконалості, який і не снився тупоголовим пращурам. Тож про старі бувальщини говорити не буду, — обійдуся стислим переказом кількох сучасніших.
Ось одна дуже вдала оборудка. Господиня оббиває пороги крамниць у пошуках, скажімо, канапи. Нарешті в одній вітрині бачить чудову канапу. У дверях крамниці її зустрічає чемний і балакучий молодик, запрошує досередини. Виявляється, вона знайшла саме те, що шукала, а ще однією милою несподіванкою виявляється ціна — на добрих двадцять відсотків нижча, ніж вона сподівалася. Господиня платить не гаючись, дістає рахунок і квитанцію, залишає адресу й прохання, аби річ привезли якнайшвидше, і прощається з крамарем, що розсипається в поклонах. Надходить вечір, а канапи нема. Ще день минає, а канапи нема. Посилають слугу спитати, чому затримка. Затримки теж нема. Ніхто канапи не продавав, та й грошей ніхто не отримував, — крім шахрая, що принагідно прикинувся крамарем.
Наші меблеві крамниці, зовсім позбавлені нагляду, створюють усі умови для подібного ошуканства. Відвідувач зайде, огляне меблі і вийде, а ніхто його не чув і не бачив. Заманулося вам щось купити чи спитати ціну — є для цього дзвінок, а більше, вважається, нічого й не треба.
Ще один непересічний трюк. Пристойно вдягнений молодик заходить до крамниці, купує товару на один долар, збентежено виявляє, що залишив гаман у кишені іншого сюртука, і звертається до крамаря так:
— Не біда, шановний! Пришлете пакунок додому, гаразд? Але стривайте! Здається, в мене вдома й дрібних нема — тільки по п'ять доларів... Проте ви могли б передати з пакунком і здачу, правда?
— Неодмінно, сер, — відказує крамар, умить оцінивши ґречність клієнта, а сам думає: «Інший просто взяв би товар під пахву та й пішов, обіцяючи, що донесе гроші пополудні».
Відправляють хлопця-посильного з пакунком і здачею. По дорозі, цілком випадково, він стрічається з покупцем.
— Ох, та це ж мій пакунок! — вигукує той. — А я думав, він уже давно дома! Ну-ну, несіть. Місіс Троттер, моя дружина, дасть вам п'ять доларів, — це вже домовлено. А здачу можете лишити мені, — мені якраз треба дрібних, бо йду на пошту. От добре! Один, два... ця монета годиться? Три, чотири... все правильно. Скажете місіс Троттер, що мене перестріли, — тільки ж глядіть, не баріться!
Хлопець і не думає баритись, — тільки повертається якомога довше, бо пані з іменем місіс Троттер він так і не знайшов. Натомість утішає себе тим, що мав голову на плечах і не віддав пакунка задурно, — і самовдоволено переступає поріг крамниці, враз відчуваючи образу, коли хазяїн питає його, де здача.
Ось іще один простенький трюк. Капітанові судна, що от-от має відчалити, якась ніби чиновна особа подає рахунок з магістрату на вельми скромну суму. Радий, що так дешево відбувся, і заклопотаний сотнею інших нагальних справ, капітан одразу розраховується. Через якихось п'ятнадцять хвилин інша особа приносить іще один, уже не такий скромний рахунок, і дуже швидко з'ясовується, що той перший оподаткувач — шахрай і те перше оподаткування — шахрайство.
Ще ось такий, трохи схожий маневр. Пароплав уже відчалює. По пристані щодуху біжить пасажир з гаманом у руці. Раптом він як стій зупиняється і, вкрай схвильований, підбирає щось на землі. Це портмоне. «Хто загубив портмоне?» — кричить він. Ніхто не може сказати, чиє то портмоне, але коли виявляється, що в ньому чимало грошей, зчиняється шум. Пароплав, однак, має відчалювати.
— Час не жде, — каже капітан.
— Ради Бога, хоч кілька хвилин почекайте, — просить пасажир. — Власник зараз знайдеться.
— Не можна, — відказує повновладний капітан. — Гей там, віддавайте швартови!
— Що ж мені діяти? — допитується стурбований пасажир. — Я на кілька років виїжджаю за кордон, а тримати стільки часу таку велику суму при собі... просто совість не дозволяє! Вибачте, сер, — звертається він до джентльмена на причалі, — але ви чоловік ніби чесний. Прошу вас, зробіть мені ласку, візьміть портмоне (я певен, що вам можна вірити) і дайте оголошення в газеті. Сума тут справді немала, і власник напевне захоче винагородити вас за вашу турботу...
— Мене?? Вас! Це ж ви його знайшли!