Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.
Думки од сили вбиралися в слова, і хотілося красномовно розмахувати руками, щоб підтримувати їх безперервний рух. Але Ніна знала, що Давид Львович, керівник гуртка, не терпів, коли під час промови жестикулювали.
“…Лишенько, ще й Сашко єхидно всміхається, - майнуло в голові Ніни. - Думає, що провалюсь… Смішно… я ж усе це знаю!”
- Наша земля, - говорила Ніна, - ніби плаває в повітряному океані. І, так само, як в океані є різні течії, так і повітряні маси невпинно рухаються в різних напрямах.
- Ну, і чого ж вони все-таки рухаються? - запитав з місця Давид Львович, приязно блиснувши склом окулярів.
- Причиною руху є нерівномірність нагрівання сонцем, - бадьоро озвалась Ніна, відчувши тепле співчуття керівника. - Земна поверхня нагрівається не скрізь однаково. На екваторі сонячне проміння падає на землю вертикально. Тут воно, гаряче й щедре, нагріває її найдужче. Не те, ми знаємо, буває на полюсах. Що ближче до полюсів, то все скісніше падає проміння і все скупіше воно гріє землю. Повітря нагрівається тим теплом, яке випромінює поверхня землі.
На екваторі тепле, а, значить, і легше повітря здіймається вгору, а на зміну йому з далеких країн Арктики повзуть важкі холодні маси. Піднявшись на кілька кілометрів, нагріте повітря розтікається двома… еге ж, двома потоками і тече до полюсів.
Отак хвилюється повітряний океан. Так народжуються головні вітри - пасати і контр-пасати…
- От вичитує, - розчаровано прошепотів Сашко, - як з книги! - Він уже починав побоюватись, що після доповіді не знайдеться жодної причіпки, щоб подражнити Ніну…
Ніна й справді дуже просто і ясно розповіла про напрями повітряних потоків і перейшла до того, як вітри можуть змінювати напрям і швидкість залежно від місцевих метеорологічних умов.
Але раптом зупинившись, дівчина затягла паузу, зашелестіла папірцями, де були записані тези. Ні, рішуче їй сьогодні було важко, надто важко зосередитись.
- Які ще бувають вітри? - підказав їй Давид Львович.
- Так от про інші вітри, стріпнула волоссям Ніна. - Я вже казала, що поверхня землі нагрівається неоднаково, хоч би й на одній географічній широті. Наприклад, сухі піски пустині будуть нагріватись і охолоджуватись швидше, ніж якась країна біля моря. Отож виникають місцеві вітри… Візьмімо хоч би такі: вони дмуть вдень з моря на берет, а вночі навпаки. Ці вітри звуться мусонами…
Неясний гул пронісся серед слухачів, а Сашко, нарешті, підскочив на місці з виглядом цілковитого задоволення.
- Які мусони? - закричав він. - Мусони - це вітри, що віють взимку з материків на океани, а влітку навпаки.
- Атож, - озвався його сусід. - Та й бризи - це зовсім інше… І вони дмуть уночі з моря на берег, а не вдень.
Ніна почервоніла і сердито замахала руками:
- Ах, хіба не все одно! Ви ж знаєте, що все це мені відомо!
- Ех, ти, “вітре”, - докірливо засміявся Давид Львович. - Ясно, що це не все одно!
- Ох, - комічно зітхнула Ніна, - мені було і так нудно з цими пасатами, мусонами. Але я можу розповісти, як всякі вітри стають дуже слухняними, коли їх використовує інженер Катинський.
- Розкажи! Це цікаво! - загомоніли слухачі.
Ніна пригладила волосся, відкашлялась і почала доповідь у новому плані.
Ви ж знаєте, що мій дядя Толя - один з тих учених, які працюють над вітродвигунами… Я вам уже розповідала, що вітер у нього робить абсолютно все. Навіть гріє ванну і варить їжу. Його вітрячки, що стоять у північних-кригах, творять там електричне сонце. У теплицях, у штучному теплому кліматі спіють тропічні плоди. А в пісках далекої пустелі, де самі лиш колючки та суховії, вітродвигуни перетворюють пустелю на квітучу країну. Ви, певно, чули, як вони дістають там воду? Та все це дрібниці, коли я вам розповім, що робить Анатолій Сергійович тепер!
Ви, мабуть, знаєте, що вітер над рівною поверхнею може віяти прямолінійно. Але ж на землі він зустрічає горби, ліси, будинки і всякі інші перешкоди. Обминаючи їх, вітер закручується, завихрюється і від тертя об перешкоди втрачає силу. Чим вище ж, тим вітер сильніший, швидший, працездатний! От дядя і сконструював висотні вітроелектричні станції, які зможуть працювати на висотах між 1000 і 2000 метрів. Це буде щось подібне до небесних “шахт”, закинутих вгору, в глиб повітряних просторів, щоб викачувати звідти енергію “блакитного вугілля”.
Але найцікавіше, що станції будуть летючі, висітимуть у повітрі, як дирижаблі…
Тут уже Ніна зробила паузу і переможно оглянула аудиторію. Всі застигли, зацікавлені: ясно, хто б з їхніх гуртківців міг розповісти про вітер Такі цікаві новини?
- Які ж то двигуни? Що за двигуни? Розкажи! - нарешті загомоніли всі.
Та Ніна вже вщухла, мов той вітер, про який вона тільки що розповідала. Так з Еолихою бувало часто. Вона мляво схилила голову, зітхнула і благально звернулась до Давида Львовича:
- Дозвольте продовжити доповідь іншим разом. Я розповім тоді навіть і про ті капосні мусони. Принесу, до речі, і рисунки дядиних вітродвигунів. А сьогодні я вже більше не можу. Дуже болить голова…
- От тобі й раз! Роздратувала і кінець!.. - закричав Сашко.
Товариші обступили Ніну, та вона більше не схотіла говорити. Вона й справді була сьогодні якась втомлена і незвичайна.
- А все-таки ти сплутала мусони і бризи! - єхидно зауважив Сашко, підходячи до Ніни. - Ти нічого до кінця не доробиш як слід!
- Ет, покинь! - сказала Ніна і викривила йому в дзеркало презирливу гримасу. Зморщений ніс витягся, як панчоха, в чудернацькій глибині скла.
- О, - сказала Майя, - прогрес! Ніна глянула в дзеркало.
- Їй я дозволяю! - сказав Давид Львович.
- Нічого не вийде! - задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.
Усі знали “секрет” цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.
Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі - вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.
…Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.
- Сашко, - раптом озвалась вона, - а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?
Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м’який - зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.
- Ах, - кумедно викривив він обличчя. - Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.
- Блазень! - сердито огризнулась Ніна. - А я думала…
І, повернувшись, швидко побігла геть.
Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному “арику”, серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.
Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!