Тоді кинувся старший син-підліток, Гордій, захищати матір. Але розлючений батько так штовхнув його, що Гордій каменем упав на долівку і боляче вдарився коліном об гострий ріжок залізної скрині.
З того часу захворів хлопчик. У нього почався костоїд - туберкульоз коліна. Лікував його сільський фельдшер, п’яниця Омелян, а найбільше баба-шептуха Ониська: жаб холодних розрізала і в ганчірці до коліна прикладала, і трави варила міцні, пахучі. Не допомагало. Нога боліла дедалі дужче, і довелося хлопцеві зовсім злягти. Так пролежав він три довгі роки, поки процес якось не припинився сам собою. Тільки залишився Гордій на все життя кульгавим, з коротшою ногою, що майже не згиналась у колінному суглобі.
А тим часом помер Семен, п’яний, утопившись у річці, розійшлись по наймах або повмирали від пошестей діти. Стара Марфа пішла жити до заміжньої дочки. І не зглянувся хлопець, як залишився самотиною в старій хаті під злинялим півником.
Та хвороби й нещастя на диво загартували хлопця. Мовчазний, суворий, він рано навчився терпіти злигодні життя. Від батька ж перейняв він “золоті руки” - любов до всякого майстрування. Став сільським “механіком”.
Тріпов якось продав невдалий млин іншому куркулеві - Степанові Довбні. Млин уже давно стояв без діла. Щось у ньому не ладилось. Степан вирішив пустити млин.
Тоді от Гордія, Семенового сина, і запросили в мірошники.
ТАЄМНИЧІ ГОСТІ
Молодий мірошник Гордій дуже полюбив незграбну крилату споруду.
Хвороба зробила його мовчазним, зосередженим. У нього майже не було товаришів. Шум і скрипіння старого млина стали йому найприємнішою музикою. А коли млин не працював, було чути, як поле дзвеніло піснями цвіркунів. Тоді влітку добре було спати на “місточку”, дихати пахощами трав і дивитись на зорі.
Стара Семенова хата майже завалилась. Отож з ранньої весни Гордій зовсім оселився у млині і вибирався тільки тоді, коли снігові гирі нависали на крилах. Відлюдний і суворий мірошник одначе мав багато приятелів серед сільських дітей.
Тих днів, коли мовчав млин, вони збиралися до дядька Гордія і юрбою обліплювали сходи, немов веселі птахи. Чудесні іграшки робив цікавий дядько! Не тільки півників. Всякі вітрячки, легкокрилі кораблики з парусами, хитромудрі ляльки, що ворушили руками й сміялись рухомими щелепами, - сила іграшок виходила з його рук.
Але не тільки за іграшки та казки любили діти дядька Гордія. Були в ньому щирість та простота, “що привертали дитячі серця.
Юний Толя Катинський, син сільського вчителя, так само бігав до мірошника Гордія.
У всіх Катинських здавна була пристрасть до техніки, їхній рід налічував чимало безвісних винахідників. І в Толиного батька на старій скляній галереї лежали купи старих технічних книг, підручники з фізики, томи Фламмаріона. Приїжджаючи на літо додому з міста, де він учився в технічній школі, Толька проводив Каті, сестрі, телефон з кімнати до старого льоху, робив барометри у вигляді хамелеонів, вирізаних з паперу і змочених хімічними речовинами (залежно від стану погоди, вони міняли колір), і ще багато чого цікавого.
Книжки з галереї і зшитки з сентиментальними віршами, які потай пописував Толька, переходили часом в руки суворого мірошника. Дядько Гордій платив Тольці великою приязню, а Толька віддавав йому свої знання, що виносив із школи, і свої… вірші.
Вночі біля каганця Гордій читав. Маючи знання тільки з початкової школи, він уперто самотужки вчився. Між книжками Толиного батька знайшлася випадково й книжка якогось невідомого автора - про вітряки.
Захотілось перевірити вичитане, і він пішов до хазяїна млина, але той відмовився заплатити Гордієві за перебудову вітряка: не вірив, гадав, що це будуть “півники” його батька.
Гордій узявся до млина без хазяйського дозволу, його вабила творча радість експериментування.
Він зроби” нові крила з обшитим махом, удосконаливши їх конструкцію, давши їм обтічнішу форму.
Частину обшивки крил він виготовив на шарнірах, так що при сильному вітрі обшивка відкривалась і пропускала “зайвину” вітру. Жорна теж збагатилися на простий, але корисний прилад регулювання - “відцентровий регулятор”. Він стискував їх при сильному вітрі й розсував при слабкому.
Під головний вал млина Гордій підклав котки, щоб зменшити тертя, поліпшив підшипник, потім спробував автоматизувати частину роботи: пристосував вал для підняття вгору мішків з зерном. Змінився і незручний стародавній спосіб повертання млина на вітер.
Навколо млина виросли 12 закопаних стовпів, а до них був прикріплений саморобний коловорот, на вал якого навивався ланцюг, з’єднаний з водилом млина. Це дозволяло Гордієві дуже легко повертати вітряк при зміні вітру.
Продуктивність млина стала кращою, і він уже не марнував часу, простоюючи даремно, коли міняв напрям примхливий вітер. Він молов і куркульський і бідняцький хліб, лишаючи добру частку куркулеві за помол…
…Час минав. Вибухла імперіалістична війна, потім громадянська. Виріс і зник десь у її хвилях Толька Китайський, як і багато молоді з села. Через скалічену ногу сам лише Гордій-мірошник лишився на своєму млині, як на острівці посеред бурхливого моря. Але що далі, то це море все сильніше вирувало навколо. Незабаром хвилі почали заливати і старий млин.
Село шумувало боротьбою за владу Рад, за землю. Біля млина гомоніли збуджені селяни. Все, що робилося навколо, все приносилось і в “терем-теремок” з рипом возів, з пересудами, з зерном, що сипалось під його жорна. А далі і сам млин став центром деяких подій.
Навесні 1919 року млин став державним, а Гордій - першим радянським мірошником на селі. Колишній хазяїн його десь блукав уже з недобитками петлюрівської армії.
Та восени прийшли денікінці, а за ними почали повертатись назад і вигнані селом “хазяї”: і місцевий поміщик, і тріповська рідня, і син куркуля Довбні, що знову забрав собі млин. Тихий, суворий Гордій знов залишився мірошником - куркульський рід дивився на нього, як на безсловесну деталь млина.
І от якось, одної осінньої ночі, Гордій лежав горілиць на “балконі”, на трав’яному матраці, і радів із спокою. Вітру кілька день не було. Але перед тим була гарячка: карні загони денікінців, що розташувалися в селі, вимагали хліба. Хазяїн млина пообіцяв полковникові поставити певну кількість борошна, відібравши зерно в покараних селян, але млин зіпсувався.
Даремно лютував і кричав хазяїн на мовчазного мірошника, похваляючись викинути геть, як колись Тріпов - Семена.
- Будь ласка, - спокійно відповів Гордій, - я і сам можу піти. Тільки тоді ніхто не дасть тут ладу. Вітер і дощ розмивають крила роками, а ви хочете, щоб я полагодив умить.
Більше нічого, не почув розлючений хазяїн від механіка. Та раптом затишшя стало несподіваним спільником тих, хто не хотів постачати хліба білим хижакам.
Гордій, втомлений, лежав на “балконі”. Сузір’я Великої Ведмедиці яскраво красувалося в небі. Падали осінні зорі - тремтливі й ніжні. У поміщицькому маєтку на краю села спалахнула й погасла кривава ракета - там стояв штаб білих, і поміщик, повернувшись, відзначав народження своєї доньки. Звідти віяло святом, але недалекий ліс сутулився мороком.
Дві постаті обережно підійшли до млина. Чуйне вухо Гордія вловило тиху розмову,
- Хто там? - запитав він з “балкона”.
- Я, - відповів молодий голос. - Я, дядю Гордій.
Бензинова запальничка на хвилину освітила обличчя людини, що закурювала цигарку. Щось надзвичайно знайоме побачив Гордій у маленькій, але добре збудованій постаті, в задерикуватому чубі.
- Только! - скрикнув він. - Невже ти?
- Тихше, - зашепотіли йому знизу. - Можна до вас нагору?
Через хвилину кімнатка мірошника вітала таємничих гостей - Толю Катинського, що з’явився в рідних місцях після довгої відсутності, і товариша Федора - робітника з міського цегельного заводу.
- Який же парубок! - сказав дядько Гордій, оглядаючи зовсім нового Тольку. - Орел!
Катинський хитро примружив очі і запитав:
- Млин усе псується, кажуть. Млин не хоче молоти?