Я вже збираюся застебнути сумку, коли Ніно простягає руку й хапає пакетик. Я дивлюся на нього – він здвигає плечима. Ну а що. Амброджо мертвий. Що він зробить? Ніно запихає кокс у кишеню куртки. Я беру пакетик і собі і встромляю його в ліфчик. Застібаю сумку й відкидаю вбік. Зазираю в люк. Там, під дошками, загорнуте в коричневий папір, довге й тонке, стоїть запилене полотно. Очам не вірю. То має бути воно. То має бути «Різдво». Не можу дихати. Не можу ворушитись. Лиш дивлюся, не зводячи очей. Двадцять мільйонів доларів отут? Не можу повірити, що все це в дитячій. Хіба це безпечно? Бет не могла знати, де Амброджо її тримає. Вона б цього ніколи не допустила. Чи, можливо, вона знала і якраз у цьому й була проблема? Я впевнена – її це дратувало. Рафінад і пістолет для її безцінного синочка? Найжаданіша картина планети. Даю залізобетонну гарантію – Бет була зла на свого чоловіка. Закладаюся, що саме через це вона ненавиділа Амброджо. Можливо, вона навіть бажала йому смерті.
Ніно відштовхує мене й нахиляється в прочинений люк. Дуже обережно, так, наче він приймає немовля, ніби тримає новонародженого Ісуса, він витягає картину. Вона пахне пліснявою, старістю, видається дуже крихкою. Картина довша, ніж мені здавалось. Вона величезна. Ніно кладе її на підлогу. Його очі палають у темряві. Ми знайшли її!
– Закрий його, – сичить він, вказуючи на люк.
Він встає з полотном у руках. Воно здоровенне, громіздке. Я зі скрипом опускаю люк.
– Апчих! Апчих! – Затуляю ніс обома руками.
Цього разу Ерні прокидається, крутиться, крекче. Коли я накриваю люк килимком, він пронизливо нявкає. Тільки не прокидайся, тільки не плач. Ми з Ніно нерухомо завмираємо й дослуховуємося, чекаючи, що Ерні зараз загорлає на весь будинок. Він деякий час булькотить, а потім знову засинає. Пощастило.
Я повільно встаю. Дошка підлоги скрипить.
Ерні прокидається та вищить. О Господи, почалося. Я підходжу до колиски. Дивлюся на Ніно. Він нажаханіший за мене, на його напруженому обличчі – справжня паніка: «Навіть не думай давати це мені». Ну де Емілія, коли вона потрібна? Беру Ерні й кажу йому: «Шшш, шшш, шшш». Ну чому він плаче? Що він хоче? Їсти? Пити? Спати? Какати? Я колисаю його й плескаю по спинці, й утішаю його, й цілую його. Я здвигаю плечима, дивлячись на Ніно, який дивиться на мене, закипаючи. Ну, ну що я можу зробити?
– Ну що ти хочеш? – кажу я малому.
Він дивиться мені в очі великими, повними сліз очима, його нижня губа тремтить. Він схлипує. Він плаче. На носі напинається велика бульбашка шмарклів. Я хапаю з тумбочки серветку й витираю йому обличчя. Цілую його, й гойдаю його, й обіймаю, й притискаю до себе. Нарешті він заспокоюється. Я опускаю його назад у ліжечко. Щойно його голова торкається подушки, все починається знову. Цей звук гірший за все, що я досі чула, – мекання ягнят. На шкірі виступили сироти. Волосся на потилиці стало дибки.
– Ну що? Ну що тепер? Тобі не подобається ліжечко?
Я знову беру Ерні на руки, і він припиняє плакати. Знову кладу – він знову плаче. Угору. Вниз. Угору. Вниз.
– Ma che cazzo?[124] – горлає Ніно. Він розлючений.
– Думаю, йому просто хочеться на ручки, – кажу я. – Хочеш, щоб я тебе потримала? – шепочу я Ерні. Малюк притуляється гарячою червоною щічкою до моїх грудей і смокче пальчик.
– Я потримаю його трошки, поки не засне.
Сподіваюся, це ненадовго. Бідне ягнятко.
Ніно несе полотно до спальні Бет і Амброджо. Йду за ним із дитиною на руках. Ми кладемо картину на ліжко, потім я зачиняю за нами двері, штовхаючи їх напівзламаним пальцем ноги. Беру стілець і підпираю ним ручку про всяк випадок, щоб ніхто не зайшов. Ну там, Емілія. Чи грьобана поліція. Я не казала Ніно про поліцейського. Про того, який ішов до сусідньої вілли. Я не хочу дратувати його більше, ніж уже дратую (сильно, іншими словами). Ніно кидає згорнуту картину на край ліжка. Я підходжу до нього і стаю поряд. Проводжу долонею вздовж полотна: старовинне, грубе. Пил і павутиння. Він відриває нудний коричневий папір і розгортає картину на ліжку. Добре, що воно таке величезне, але й ця поверхня замала для картини. Вона принаймні три метри завдовжки. Ми можемо лише частково її розгорнути, інакше вона впаде з ліжка на підлогу. Картина в коричневих тонах, із драними краями там, де недороблені бандити вирізали її з рами лезом.
Я не уявляю, як має виглядати картина, але з першого погляду зрозуміло, що це – Караваджо. Я це нутром відчуваю. Краєчком ока спостерігаю за Ніно: він хреститься. Ця надзвичайно дорога річ пробудила в ньому побожність. Гроші виробляють дивні фокуси з більшістю людей. Чи, може, то релігійна тема так його розчулила – це ж у нього в машині наклеєно зображення Ісуса. Можливо, він щиро пройнявся.