Думаю, нам видно лише третину картини, але от він – новонароджений Ісус: маленький, голий, рожевий. Він лежить на білій тканині, розстеленій на всипаній сіном підлозі. Він видається тендітним і по-своєму вродливим, як малюк Ерні (який, до речі, досі не спить. Він хапає мене за волосся й обслинює мені плечі. Справжнє благословення). Ісус зазирає в очі своїй матері, розхристаній Діві Марії. Вона сидить виснажена, розпатлана, сорочка сповзла на плече. Очевидно, вона щойно народила – вона видається геть знесиленою. Мабуть, пологи були складні. Цікаво, що було б, якби Ісус застряг, як я. Тоді не було ефіру й морфіну. Кесарів розтин у сараї не зробиш.
На картині праворуч, спиною до нас, сидить, схрестивши ноги, чоловік у білих панчохах і вільній трав’янистій сорочці. Він торкається немовляти Ісуса пальцем ноги. Я не знаю, хто він. Для Йосипа він замолодий, для пастуха надто добре вдягнений. Можливо, він стародавній папараці? Не хотів проґавити такий момент. Ліворуч на картині довге золотаво-жовте вбрання якогось, мабуть, короля чи святого.
– Mamma mia, – каже Ніно.
– Cлава яйцям, ми її знайшли, – кажу я.
– Ма, ма, ма, – каже Ерні.
Бібікає айфон Бет: схоже на спів пташок.
«Цвіріньк, цвіріньк, цвіріньк». Господи, це знову Тейлор? Беру телефон і дивлюсь. Прийшло повідомлення від «мамусі». Скільки Бет було років? П’ять? Натискаю на повідомлення й затамовую дух.
«Намагалася додзвонитись. Сідаю на літак до Катанії. З аеропорту доїду на таксі. Буду в тебе за добу. Люблю, мама».
Дідько.
– Що? Що сталось? – питає Ніно.
– О, та нічого. Просто повідомлення від мами. Треба їй зателефонувати. От. – Втелющую немовля Ніно. – Буду за хвилинку.
Я навіть не знаю, хто з них наляканий більше, малюк чи Ніно. Ерні починає плакати. Знову. Хапаю телефон і вилітаю з кімнати, збігаю вниз, завертаю на кухню. Руки трусяться. Пальці не влучають по кнопках. Поява мами – останнє, що мені зараз потрібно. Тицяю по іконці, щоб її набрати. Треба відмовити її від цього. Не можна їй приїжджати на віллу. Але телефон мами вимкнений або, що ймовірніше, в режимі польоту. Вона вже сіла на літак.
Розділ тридцять шостий
Я доклала неабияких зусиль. Я вдяглася, як вимагали обставини: чорна коротка сукня, чорна довга вуаль, чорні мереживні рукавички й класичні фірмові лабутени. Я навіть прихопила старовинний носовичок, щоб витирати туш з очей. Криваво-червона помада. Товстий шар тіней. Я добре загримувалася: молода вдова в день жалоби. Я мушу зробити фото. «Інстаґрам» від такого шаленіє. Забудьте про «Тіндер».
Церква порожня. Повітря прохолодне й вологе. Прочиняю важкі дерев’яні двері й ступаю в темряву. Запах ладану, мигтіння свічок. Я бачу, що священик стоїть біля вівтаря, схиливши сиву голову. Він у білому вбранні, оздобленому золотом. Я знайшла його, він тут. Священик щось бурмоче собі під ніс? Він молиться? Він чує, що я підходжу, та обертається. Якусь мить він мене не впізнає, але потім його обличчя розпливається в усмішці.
– Бетто, ти прийшла.
Він розкриває руки для обіймів. У цьому струменистому білому одязі він схожий на святого. Та я знаю, що це не так. Він – сама гріховність, просто добре замаскувався. Я підіймаюся сходами до вівтаря, і якусь мить ми стоїмо в цілковитій тиші. Я спостерігаю за спокійною поведінкою священика: прямий погляд, доброзичлива усмішка. Вдома я була впевнена, що клієнт – він, але тепер я вже не настільки впевнена. Може, він і не злочинець. Як його запитати? Якщо покупець не він, всьому кінець.
– Бетто, співчуваю вашій утраті, – каже священик. Він кладе мені руку на ліве плече – батько, який заспокоює доньку. Його рука покручена й стара. – Я почув лише сьогодні по обіді. Земля пухом вашому чоловікові. Нехай Cristo[125] допоможе вам в ці важкі часи.
– Дякую, – кажу я, дивлячись на підлогу: витерті кахлі, вибиті написи. Що там написано? Ми стоїмо на могилі?
– Я радий, що ти прийшла. Я збирався до тебе навідатись. – Він дивиться на мене виразно, з натяком.
– Тут безпечно говорити? – питаю я, дивлячись на нього.
Очі священика бігають вправо-вліво.
– Ми самі.
Він веде мене за руку до лакованої дерев’яної лави. Ми сідаємо біля статуї Ісуса в натуральну величину, тої, що витріщалася на мене минулого разу. На його обличчі під короною гидких шипів той самий змучений вираз. На стінах висять картини, що зображують сцени з Нового Заповіту: я, звісно, впізнаю Марію та Ісуса. А оцей чолов’яга з бородою, то не святий Петро? Він тримає ключі він воріт раю. Сумніваюся, що він мене туди пустить. Священик бере мої затягнені в рукавички руки у свої, з випнутими венами. Його поцяткована темними плямами шкіра прозора, як пергамент для випікання, й холодна, як у мерця.