Голос зривається. Я тремчу. Я на межі. Відчуваю, як щелепи стискаються. Я стою в нього за спиною, не зводячи очей з картини.
– Оцей пігмент на сукні Мадонни – він сучасний. Це не колорит Караваджо, він використовував окис заліза. І темрява – не досить чорна. Ні… ні. – Він хитає головою. – А її руки… вони незграбні, грубуваті. Не такі, як мають бути. У Караваджо руки тендітні. Ніжні.
– Ні, ні! Якби Амброджо був тут, Амброджо сказав би вам. Амброджо знав!
– А подивіться на il bambino[131] Христа. Пропорції тіла неправильні, його форма…
Плечі зіщулились. Шия напружилась. Що за лайно. Мене зараз знудить.
– Ох, Елізабетто, яке розчарування. Після такого довгого очікування. Підробка! Фальшивка. Бліда подоба оригіналу. Звісно, вона нічого не варта. Копія ніколи не зрівняється з оригіналом. Вона втрачає магію автентичності, невловну красу, je ne sais quoi[132]. У копії немає душі, немає цілісності, немає…
Господи, це він про мене каже?
Я дістаю з-за штанів пістолет Амброджо та стріляю священику в потилицю. Він падає навзнаки на перський килим, підкошений, як зрубаний лимон. БУХ! Мінус один. Це його навчить. Я нічим не гірша за Бет. Його ноги лежать на краю картини, тож я підіймаю його за гомілки й перевертаю на другий бік. Під його головою з’являється пляма крові, вона більшає й більшає, спершу як двопенсовик, потім сицилійський червоний апельсин, блюдце, футбольний м’яч. Я не хочу забруднити картину кров’ю. Священик лежить у дивній позі, зігнутий, як бумеранг. Я хапаю його за тулуб і тягну назад, вкладаю паралельно до краю картини. Він важкий, ніби цементу наївся, але я впораюсь. Коли я випростуюся, мені паморочиться в голові. Я забула повечеряти. Це на мене не схоже.
Дивлюся на калюжу крові, що розтікається з його голови. Вона блискуча, як «ламбо» Амброджо. Виглядає дуже круто. Беру телефон Бет і роблю селфі: на ньому моє обличчя поряд із головою священика. Спалах засліплює блискавкою. Переглядаю світлину, але виглядаю я кепсько. Поправляю волосся й пробую знову. Губки качечкою. Клац. Прекрасне фото. Тепер воно ідеально підходить для «Інстаґраму». Шкода, що його не можна викласти.
До кімнати вривається Ніно. Певне, він чув постріл… Але навіть якщо не чув – коли священик упав, увесь будинок затрусився.
– Що сталось? Ти ціла?
Дивлюся на нього й усміхаюсь, облизуючи губи.
– Так, у мене все прекрасно, дякую, – кажу я. Ніколи досі я не почувалася так добре. Я могутня. Непереможна. Відчуваю поколювання в усьому тілі. Яке збудження: я жива!
– Куди подівся священик?
Відступаю, щоб йому було краще видно.
– Та от він! – киваю на тіло на підлозі.
Ніно застигає.
– Ти його, курва, застрелила?
– Ага, – всміхаюсь. – Застрелила.
Я чарівниця. Я особлива. Нащо бути хорошою, якщо можна бути неймовірною?
Це збіса фантастично! Цей лоскіт уздовж хребта. Ця ясність думок. Обожнюю це відчуття! Я знаю, що роблю. Я створена для цього! Ось! Ось воно! Дідько, як я це люблю. Це як нестися на повній швидкості на самокаті. Оце кайф!
Священик лежить долілиць на килимі, щось витікає з дірки в його голові. Пістолет лежить на килимі поряд зі священиком. Ми обидва дивимося на нього. Потім Ніно переводить погляд на мене: суміш жаху й захвату.
– Ти сказилася, чорт забирай? Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі? – каже він.
Я здвигаю плечима.
– Що сталося? Нащо ти це зробила?
Я стою, широко розставивши ноги, поклавши руки на стегна. Не подобається мені, як Ніно на мене горлає.
– У мене не було вибору. Він сказав, що картина – підробка. Що це не справжній Караваджо. Він би пішов і гроші забрав.
Це не зовсім правда. Я не була вимушена його вбивати. Я вбила його заради відчуття перш за все. Друга причина – гроші. Третя – той факт, що він був жадібним вилупком.
У Ніно відпадає щелепа. Він нічого не каже. Малий починає плакати. О Господи, тільки не це. Вибігаю крізь двері та мчу сходами нагору.
– Mammа йде, маленький, не плач.
Забігаю до дитячої кімнати й беру малого з ліжка. Він теплий і м’який. Він пахне солодким рисовим пудингом. Я думаю про амброзію. Думаю про Амброджо. Притискаю його до себе й цілую в маківку. Здається, його підгузок повний, тож я беру в дитячій чистий, кілька вологих серветок і збігаю вниз. Дитина звивається й пронизливо кричить у мене на руках.
– Гроші в дипломаті. Думаю, їх треба перерахувати, – кажу я Ніно, заходячи до кімнати.
Він стоїть, встромивши руки в кишені й притулившись чолом до стіни. Дивно. Він не відповідає. Непогано було би почути: «Дякую, Елізабет».
– Так буде краще. Я не довіряла цьому священику.
Кладу дитину на канапу, перехиляюся й підіймаю пістолет з килима. Здмухую з дула уявний пил і витираю пістолет об сорочку. Знову встромляю його за пояс.