– У будь-якому разі, він був уже дуже старий.
Дивлюся на Ніно. Він не ворушиться. Він і досі стоїть до мене спиною, обличчям до стіни.
– Madonna mia, – нарешті промовляє він.
Потім повертається до мене. Підвищує голос:
– Ти знаєш, хто цей чоловік?
– Цей чоловік? – тицяю священика пальцем ноги. – Він був священиком.
– Священиком. Священиком. Так, він був священиком, але також і мафіозо – Франко Руссо, права рука Дона Мотізі, консільєрі[133] з Палермо. З ворожого клану. Я впізнав його, коли він увійшов.
– Ворожого чого? Франко який? – Знімаю брудний підгузок Ерні. Ерні штурхає мене ногою в обличчя. Бідненький і досі плаче. Мені справді не вистачає Емілії… Багатофункційність – не мій коник. Ні, ну я можу одночасно дивитися «Нетфлікс» і жерти чипси, але з цим лайном мені не впоратись. Це п’ятдесят відтінків огидного.
– Він із коза ностри. Велика шишка.
Ніно б’ється головою об стіну. Знову. Думаю, він розлючений.
– Він із коза ностри? Я не розумію.
Я сідаю на канапу, мені паморочиться в голові. Рівень цукру впав. Треба з’їсти якихось вуглеводів.
– Він купував картину не для того, щоб повісити в спальні на стіну. Він був, трясця тобі, посередником. З його босом краще не зв’язуватись.
– Краще не що? Хто його бос?
– Ми мусимо звалити з Сицилії. Просто зараз. Крапка.
Він перечеплюється через журнальний столик, у того відламується ніжка. На логотипі напис «Чіппендейл». Безцінний.
– Нам треба тікати?
Витираю сіднички Ерні вологою серветкою. Мені в око ледве не влучає слабкий струмінь сечі. Нацуплюю на нього підгузок і міцно затягаю його. О Господи, де Емілія? Ніхто не казав мені, що материнство – така збіса важка праця. Я більше не можу. Допоможіть!
– Думаєш, він сам сюди прийшов? Визирни назовні. Його люди чекають із пушками у фургоні.
– Що? – кажу я. – Ні.
Мене охоплює паніка.
– Він прийшов сюди сам. Він довіряв мені. Він…
– Бетто, я його впізнав. Кажу тобі. Думаєш, я вигадую?
Малий от-от скотиться з канапи. Хапаю Ерні, притискаю до грудей, його маленьке обличчя лежить у мене на плечі. Він дивиться на мене, позіхає й нарешті припиняє плакати. Заплющує очі. Так, будь ласка, засинай.
– Шшш, шшш, – гладжу його по спинці.
Біжу до вікна й зазираю в тоненьку шпарину між фіранками. Ллє дощ. Темно й мокро. На в’їзді припарковано три машини: «ламбо» Амброджо, мінівен Ніно й білий фургон священика. Світло в машині вимкнено, але мені все ж видно обриси двох чоловіків біля нього. Чоловіків із пушками. От лайно.
Повертаюся й бачу, що Ніно сидить на канапі, обхопивши голову руками. Він переводить погляд на мене – обличчя бліде. Ніно злякався? Не можу повірити. Він дістає пістолета з кобури на джинсах. Я зважую його в долоні. Ще не знаю, що я з ним робитиму, але я знайду йому застосування. Кручу якісь штучки, і обойма нарешті відчиняється. Зазираю в неї – лишився останній патрон. Не найкращий варіант. Ніно встає та йде до дверей. Я рушаю за ним.
– Ні, – каже він. – Лишися тут, від тебе й без того досить проблем…
– Ні, ні і, курва, ні. Я теж іду.
Він дивиться мені у вічі й хитає головою.
– Залиш дитину.
Ерні заснув у мене на плечі. Очі в нього заплющені, але рухаються під повіками. Цікаво, що йому сниться? Я чи Бет? Обличчя таке вмиротворене. Якщо я його покладу, він може прокинутись. Не хочу, щоб він знову почав плакати. Але Ніно має рацію, дитині там не місце, хоч мені й дуже приємно її тримати. Моя мама ніколи мене не обіймала: не знала, що мені цього бракувало. Навшпиньки тихо крадуся нагору, обережно кладу її в ліжечко.
– Спи, маленький Ерні. Я швидко повернусь… Мама любить тебе.
Посилаю йому цілунок рукою. Над його ліжечком встановлено музичний мобіль, я заводжу його, і лунає пісенька: «Світи, світи, маленька зірочко». Я нахиляюся й цілую його в чоло. Диво, що він не прокинувся. Може, я потроху вчуся материнських штучок? Зрештою, з мене буде хороша мама. Я біжу назад до Ніно.
– Стріляємо на враження, – каже Ніно, знімаючи пістолет із запобіжника. – Якщо вони побачать труп, нам кінець. Побачать картину – нам кінець. Тож часу не гаймо.
– Гаразд. Добре.
– Сюди. За мною.
Ніно біжить коридором на кухню й вибігає через французькі двері надвір. Він оббігає будинок, я – за ним крізь пронизливий вітер і крижаний дощ. Він непроглядний, чорний, грьобаний сезон дощів. За метр від себе я майже нічого не бачу. Ми виповзаємо на в’їзд і навшпиньки підкрадаємося до задньої частини фургона. Вони лишили музику, заглушливе техно. Це що, «Андерворлд»? «Народжений прудким». Я, чорт забирай, обожнюю цю пісню… Біля передніх дверей стоять двоє чоловіків із пушками напоготові. Я підходжу з одного боку, Ніно – з другого. Ніно розряджає пістолет, я теж стріляю. ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Круть!