Хтось кричить, хто це? Мій чувак упав на землю, але той, у якого стріляв Ніно, ще живий. Він сіпає ногами. Він встає. Ніно зачепив його шию, але він скоріше живий, ніж мертвий. В руках у нього обріз, і перш ніж я встигаю щось зрозуміти, він стріляє в Ніно! Ніно завиває, стріляє знову.
ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Яка пригода! Найкращий момент мого життя! Охоронець Ніно падає, мертвий. Цього разу Ніно вистрелив йому в голову.
– З тобою все гаразд?
Я підбігаю до Ніно, моє серце б’ється в такт із музикою. Я хочу зробити голосніше. Хочу потанцювати з Ніно.
– Stronzo прострелив мені руку, – каже Ніно. Він спирається на фургон, притулившись щокою до металу. Тримається рукою біля плеча, кров тече крізь пальці. Пістолет впав на землю.
– АААА! – стогне він.
Ай! Виглядає кепсько. Джгут. Ось що йому потрібно. Я пам’ятаю це з занять у Гайдівському русі: маю нагороду «Невідкладна допомога». Стає в пригоді. Щось туге, щоб зупинити кровотечу. Знімаю мокру від дощу сорочку й тремчу від холоду в ліфчику: він із валізи фанатки «Луї Віттон» – чорний із маленьким білим бантиком. Скручую сорочку в джгут.
– Йди сюди, – кажу я, беручи Ніно за плечі.
– Non mi rompere la minchia![134]
Знімаю з Ніно куртку й кидаю на капот фургона. В його руці діра, з неї хльоскає кров. Я стягаю його сорочку. Він тремтить. Дощ ллє, вода струменить по його грудях, мокра шкіра блищить.
– О, вау. Що це?
На спині Ніно якесь зображення. Я раніше його не помічала. Коли ми трахалися, він був у сорочці. На шкірі витатуйовано обличчя Діви Марії в натуральну величину. Її прекрасне обличчя ховається за тонкою вуаллю. Одна сльоза тече щокою до рожевих губ. Руки складені для молитви. В місячному сяйві вона виглядає приголомшливо, краплі дощу стають її сльозами. Вона трохи схожа на Бет.
– Що, в біса, ти там робиш? – питає Ніно.
Я стою та витріщаюсь.
– Твоє татуювання, воно прекрасне.
– А зараз саме час про це поговорити?
– Я завжди хотіла тату. Можливо, не таке… Але щось круте.
Здається, він не вражений.
– Ти його десь тут зробив?
Він не відповідає. Я протягую сорочку під його рукою, обкручую, зав’язую вузол.
– Аааах! – каже Ніно. – Puttanaccia[135].
– Альо! – кажу я.
Отак і допомагай комусь… Він глибоко вдихає, потім киває в бік чоловіків:
– Вони, сука, мертві?
Я дивлюся на них.
– У мене закінчилися патрони.
– Дай мій пістолет.
Підіймаю з землі пістолет Ніно. Він намок під дощем. Він так само стрілятиме? Я не впевнена, що пороху не шкодить вода. Але гаразд, у мене в будь-якому разі немає вибору. Свої кулі я витратила. Що, як пушка Ніно не стрілятиме? Під заливним дощем підкрадаюся до чоловіків, що лежать біля дверей. У них обох прострелені голови. Кров уже залила весь килимок. Шкода, що я не прихопила мобільник. Я хочу це сфотографувати. Ці тіла під дощем виглядають прекрасно. Сфоткаю пізніше, коли тут не буде Ніно…
– Здається, пацієнти скоріше мертві, – сміюсь я.
– Треба зазирнути на заднє сидіння фургона.
Ніно вилазить на дах фургона, а я стою поряд із ним навпроти задніх дверей. Наставляю на двері пістолета.
– Відчиняй! – каже він.
Я смикаю за ручку й навстіж розчиняю двері. Темно, але мені видно, що фургон порожній. Усередині нікого немає. Ніно проводить рукою по вологому волоссю. Здається, він перенервувався. Дощ заливає йому обличчя, його щоки виблискують білим у світлі місяця.
– Бетто, – каже він. – Ми валимо сьогодні.
Розділ тридцять восьмий
– Давай візьмемо «ламбо». Валізи помістяться в багажник.
– О, чудова ідея: червоний «ламборґіні». На ньому будемо непомітні.
– «Ламбо» швидка, – знизую я плечима. – До того ж вона мені подобається. Я не хочу лишати її тут. Це марнотратство.
Цікаво, за скільки можна продати класичну «Міуру»? Амброджо казав, що вона 1972 року. Ретро.
– Беремо мою, – каже Ніно, притискаючи паперові рушники до руки, щоб зупинити кровотечу.
Рушники з дорогих, із поглинальними пухирцями, їх ще постійно по телебаченню рекламують. Добре підходять для витирання вина, кави, джину й розлитого молока. Очевидно, з кров’ю вони не здатні впоратися так само успішно. Дивлюся на його рану: вся рука чорна, блискуча й мокра. Зітхаю: з такою рукою від нього мало користі.
– Куди ми хоч їдемо? – питаю.
– Не знаю. Може, в Неаполь?
Викладаю нам дві доріжки. Одна – для Ніно, щоб зняти біль (кокаїн – дуже ефективне знеболювальне), а друга – для мене. Просто так. Вирівнюю їх кредиткою Ніно на низькому скляному журнальному столику. Згортаю купюру й передаю її Ніно. Він вдихає доріжку, тримаючи банкноту здоровою рукою.