Іду коридором до спальні Ерні. В нього горить нічник: маленький місяць, що відкидає блакитне світло на його сонне обличчя. Хлопчик видається вмиротвореним, як янгол. Як маленький Ісус. Навколо нього симпатичні іграшки. Прекрасний мобіль з пухкими білими хмаринками. Ерні милий, коли не плаче. Гладжу його м’яку щічку пучкою пальця, прибираю пасмо з обличчя. Мені подобається дивитися, як він спить: він такий невинний, чистий. Ми почнемо нове життя – я, Ерні та Ніно. Облаштуємося в Лондоні, в якомусь гарному місці. От тільки втечемо з цього божевільного острова, і все буде гаразд. Ми будемо в затишку й безпеці.
Згрібаю його в обійми й перекладаю в переноску. І як прилаштувати його в «ламбо»? У ньому ж два місця. Думаю, він туди не влізе. Ерні не поміститься в машину! Знаю, Ніно хотів їхати на своїй, але я нізащо не залишу класичну «Міуру» гнити біля довбаної вілли!
Грюкають вхідні двері. Чорт. Хто це? Ніно досі в душі нагорі. Мама? Бандити? Клята поліція? Визираю через поруччя: в холі стоїть Емілія, розгублена й мокра від дощу. Емілія. Чудово. Нічого хорошого, але не смертельно. Збігаю вниз з Ерні в переносці. Він важчий, ніж мені здавалось. Пластиковий кошик б’є мене по гомілках, врізається в литки, лупить по кісточках. Насилу спускаюсь. Емілія обертається й бачить, як я біжу, її зморшкувате обличчя стурбоване. Вона стоїть там у квітчастій нічній сорочці й розв’язаному світло-блакитному халаті. В руках вона тримає коричневу шкіряну сумочку. Волосся розпущене. Ноги покреслені варикозними венами.
– Еміліє, ем, все добре? Ви трохи…
– Signora, я почула постріли. І тепер… я… preoccupata![136]
Вона озирається, ніби сподівається побачити стрільців, заламує руки, кусає собі губи, її очі бігають вліво-вправо вздовж коридора. Вона спостерігає за тим, як я несу їй дитину й ставлю переноску на підлогу між нами. Я струшую руку й тру собі ногу. З подряпини на нозі проступила кров. Ручка намуляла долоню. Ця штука збіса важка. Емілія витріщається на мою руку. Я ж маю бути правшею. Я несла кошик не в тій руці. Як я могла забути? Не впевнена, що вона помітила. Тільки не це. Тільки не зараз. Ми ж збиралися їхати. Серйозно, в мене немає часу. Я ризикну…
– Еміліє, – кажу я, хапаючи її за передпліччя й міцно його стискаючи. – Ми в небезпеці. Мені потрібна ваша допомога.
Емілія зойкає. Вона робить два малесенькі кроки назад і відновлює рівновагу, схопившись за ручку дверей.
– Ma perché?[137] Що таке?
– Ви чули постріли?
– Sì! Що трапилось? З Ернесто все гаразд?
Вона нахиляється над люлькою й дивиться на малого. Він теж дивиться на нас і смокче свою соску. Здається, він цілком задоволений.
– З Ерні все гаразд, але нам треба поїхати звідси…
– Хочете, щоб я подбала про нього?
– А ви могли б?
– Звісно, звісно, але куди ви їдете?
Вона схиляється над люлькою та накриває малого, поправляє світло-блакитну вовняну ковдрочку біля його підборіддя. Він обіймає кудлату овечку.
– О, нам треба просто виїхати з міста. Це ненадовго. Але послухайте, Еміліє, це дуже важливо, лишатися у віллі не можна. Це надто небезпечно. Друзі мого чоловіка…
– Mamma mia… я викликаю поліцію!
Вона затуляє рота долонями.
– Ні! Ні, не треба. Просто лишайтеся вдома. Зрозуміло? Повертайтеся додому з Ернесто. Оберігайте його.
Вона загортається у свій халат й обіймає себе, потираючи передпліччя долонями. Тепер я почуваюся трохи кепсько через те, що налякала її. Трохи, але не надто.
– Не хвилюйтесь, Еміліє, все буде гаразд. Але просто… не викликайте поліцію.
Вона хитає головою.
– І нікому про це не кажіть.
– Sì, signora.
– Жодній душі, добре? Я вам зателефоную.
– Va bene[138]. Добре.
Ми дивимося на дитину, загорнуту в ковдру, і Емілія зітхає.
– Mamma mia, che bello![139] – каже вона. – Точно як твоя mamma. – Емілія намагається підбадьорливо всміхнутися. Вона як та лагідна мама, якої в мене ніколи не було. Вона як та суперняня з телебачення.
– Дякую, Еміліє. Пробачте, але я мушу йти.
Я обіймаю її, і вона обіймає мене. Мені подобається Емілія. Бет мала рацію: вона неймовірна. Вона вже сотню разів рятувала мою дупу. Взагалі-то, я б хотіла взяти її з нами. Але їй слід лишитися тут із дитиною. Я нахиляюся до переноски та цілую Ерні в його маленьке чоло. Моє серце розбивається. Він такий м’якенький, такий молочний. Здається, він посміхається, а може, це просто вітер. У животі все стискається, очі наповнюються сльозами: можливо, я більше ніколи не побачу своє маля. Але Емілія зупиняє мене.