А втім, у мене й так життя Бет! І це вона виявилася поганою! Все було не таким чорно-білим, як мені видавалось, а скоріше мінилося п’ятдесятьма відтінками сірого.
Бет не була янголом, а я – не чорт. Я взагалі досить мила, коли знайомишся зі мною ближче. Хоча ніхто не завдає собі клопоту. Намацую пальцями шрам під волоссям. Еге ж, він досі там. Щербинка в черепі й дивний ребристий сторчкуватий шматочок шкіри.
Можеш торкнутись, якщо хочеш. Якщо називатимеш мене Матильдою.
Неділя, 30 серпня, 5-та ранку. Таорміна, Сицилія
– Треба ще, бо не потоне.
– Заради всього святого, сонце майже зійшло, хтось побачить.
– Ми не можемо викинути їх отак. Вони спливуть.
– Ми не можемо стояти посеред білого дня зі священиком у валізі. Нащо ми сюди приїхали?
Ми з Ніно стоїмо на пляжі, наповнюючи валізи камінням.
Великих каменюк немає, тож ми набираємо жменями малі. Місця всередині майже не лишилось, але Ніно каже, що потрібно зробити їх важчими. Коли тіла старіють, стає типу більше газу й вони не тонуть. Очевидно. Каміння прохолодне й вологе після ночі. Ми витрачаємо на це купу часу. Я набираю жменю гладенького круглого ріння й кидаю в сумку. Приземляючись, воно гучно деленчить. Я оглядаю пляж – чи ніхто нас не чув, – але нікого немає. Ніно застібає блискавку на другій валізі й допомагає мені заповнити останню. Я стою, поклавши руки на стегна, й відсапуюсь. Вдивляючись у морську далину, я помічаю крихітний острів, з’єднаний з материком тоненькою смужкою.
– Що це таке? – питаю я, вказуючи на чорний пагорб, що височіє над водою.
– Острів Белла. Дідько, я що тобі, екскурсовод? Бета, як це ти досі не вивчила, що це? Ти взагалі з вілли виходила?
Він киває на валізи. Думаю, він хоче, щоб я йому допомогла. Він і досі думає, що я Бет. Ну ж бо, Алві, увімкни режим Бет.
Напевне, вдень острів здається гарним, але зараз, перед світанням, він схожий на величезного монстра, що виринає з морських глибин. Сонце починає викочуватися з-за обрію, кидаючи довгу чорну тінь з острова на пляж, де ми стоїмо. Я запалюю цигарку й видихаю дим у бік моря, вдивляючись у краєвид.
– Бет. НУ Ж БО.
Думаю, він хоче, щоб я поквапилась.
Я нахиляюся, збираю ще каміння, пхаю його до валізи, щоб він бачив, що я допомагаю, що я корисна.
Я дивлюся на Ніно через плече й зойкаю – помічаю силует чоловіка, що біжить пляжем уздовж лінії прибою. Він наближається. Чорт. Швидко зачиняю валізу, застібаю блискавку.
– Ніно, – кажу я, вказуючи на чоловіка за його спиною. – У нас компанія.
До нас підбігає собака, гарчить і махає хвостом. Це нечупарний дворяга з кудлатою сірою шерстю. Він купався в морі. Собаку дуже цікавить вміст валізи. Він божеволіє, гавкотить, нюхає, дряпає кришку. Господар підбігає ближче.
– Сильвіо! Ні! Mi scusi![140] – каже бігун. Собака скавучить, сумнівається із застиглою в повітрі лапою, потім починає ганятися за власним хвостом.
– Сильвіо!
Пес тікає.
– Mi scusi. Buon giorno[141].
– Buon giorno, – каже Ніно, відморожено махаючи.
Я стою, дивлюся, палю цигарку. Чоловік із собакою біжать собі вздовж берега геть. Вони меншають і меншають. Я дивлюся на Ніно.
– Дай мені пістолета.
– Що? Ні.
– Дай. У моєму немає патронів.
– Нізащо, – каже Ніно.
– Треба вбити його. Швидко! Він тікає!
– Він нічого не бачив, – каже Ніно.
– Це збіса ризиковано…
– Сьогодні ми більше нікого не вбиваємо.
– Шкода.
– Якщо тільки вони не хочуть убити нас.
– Ну добре. Нехай. Ну хоч собаку можна було пристрелити?
Викидаю недопалок у бік моря. Ніно набирає ще жменю каміння й кидає до валізи.
– Ми геологи, збираємо зразки, – каже він.
– О п’ятій ранку?
Треба було вихопити пушку й самій застрелити його. Він нас бачив. Він бачив мене. Він добре бачив моє обличчя… Коли валізи наповнено галькою, я застібаю блискавки й ми разом тягнемо священика пляжем до фургона. Він збіса важкий. Важчий навіть за Амброджо. Нам доводиться раз у раз зупинятися й відпочивати. Від Ніно з однією здоровою рукою допомоги немає. Жодної користі. Ну правда, я б сама швидше впоралась. Потім із надлюдськими зусиллями ми запихаємо валізу назад до багажника й біжимо на пляж по дві інші. Я виснажилась. Це однозначно можна врахувати за заняття спортом. Це ж важка атлетика. Я спалю більше калорій, ніж у басейні чи на клятому пілатесі. Ми вантажимо валізи на священика, і тут Ніно бачить машину.