Познайомтесь: Алвіна Найтлі, вбивця.
Не довбана сукня кольору фуксії, така тісна, що я заледве дихала. Не та фіолетова шифонова сукня дівчинки, що прийшла на воскресну службу. Можливо, маленька чорна від «Луї Віттон». Вона мені личила…
Хочеться кричати: Я ЛЮБЛЮ ВБИВАТИ. Ну що я можу сказати? Це просто моє. Убивство – таке саме мистецтво, як і будь-що інше. Я роблю це надзвичайно добре. Я ж казала, правда? Я великий митець. Караваджо. Шекспір. Моцарт. Найтлі.
Я перетворилася з гусіні на вбивчого метелика. Я шикарний бражник мертва голова. Є певна краса в смерті, певне чуття хорошого вбивства. Добре відчувати, що реалізуєш свій потенціал. Так збіса приємно відпустити себе. І знаєте, що ще? За це добре платять. Щоб заробити в тому журналі два мільйони євро, мені б довелося пропрацювати сто років… та й тоді, думаєте, мені вдалося б відкласти таку суму? Жодного, курва, шансу. Гроші… машина… вілла… діаманти… Я почуваюся багатшою за королеву. Багатшою за Джоан Роулінґ, за президента Путіна, за Річарда Бренсона й Білла Ґейтса. Багатшою за Тейлор Свіфт і Адель.
Це краще, ніж виграти в лотерею, бо я заробила ті гроші. Я важко працювала. Я віднайшла свій талант. Своє істинне покликання. Але не можна вбивати абияк. Треба бути розумним. Кмітливим. Суть у тому, щоб тебе не піймали.
Якби ж тільки мама й Бет мене зараз бачили! Якби весь світ мене бачив! Можливо, вони всі ще побачать мене. Знаєте що? Я майже хочу, щоб мене піймали. Хочу бути сумнозвісною! Моє ім’я було б у всіх на вустах. Усі б мене боялись! «Алві? О так, я чув про неї», – казали б вони. І тікали б у протилежний бік.
Дякую тобі, Бет, за цю можливість. Дякую, любий Амброджо. Здається, це називається «синхронічність». Коли ти в потоці й у твоєму житті все стає на місце. Всесвіт чи Бог підтримує тебе. Все налагоджується. Все чудово.
Пункт паромної переправи, Сицилія
– Passaporto[142].
Я вагаюсь. В моїй сумці обидва паспорти: мій та Бет.
– Passaporto? Carta d’identità?[143]
І хто я тепер? Можу бути Алвіною, а можу Бет. Надто спекотно, щоб думати, я починаю обливатися потом. Сонце зійшло високо й почало свердлити дірку в моїй маківці. Я зневоднена. Губи потріскалися, язик прилип до піднебіння. Я б убила за горілку з крижаним лимонадом. Хто ж я, в біса, така? Думаю, поліція може почати пошуки Бет. Алві ж могла кілька днів поподорожувати Сицилією, подивитися цікавинки, а потім повернутися до Лондона. Так, якщо хтось запитає, то саме цим я й займалась. Палермо? Неперевершено. Катанія? Божественно. Ну звісно ж, я підіймалася на Етну – цей схід над морем ні з чим не зрівняється. Храми Агрідженто? Приголомшливі зразки архітектури Великої Греції. Але хто мене запитає? Аж ніхто.
– Passaporto!
О Господи… тепер він злиться. Які вони нестримані, ці італійці.
Передаю свій паспорт чоловікові в маленькій пластиковій будочці. На ньому темно-синя кепка з козирком; на вигляд – офіційна уніформа. Сподіваюся, він не з поліції.
– Grazie[144], – каже він, зазираючи в машину.
Судячи з його вигляду, він теж усю ніч не спав. Це для всіх нас була насичена ніч. Він зазирає в паспорт Ніно. Потім вдивляється в моє обличчя, дивиться в мій паспорт. Затамовую дух… чому я хвилююсь? Я ж наче схожа сама на себе. Тут йому нема в чому сумніватись.
– Grazie, signora.
Він його закриває.
Я швидко забираю свій паспорт, щоб Ніно не побачив. Зиркаю на паспорт Ніно, коли чоловік віддає його крізь опущене скло. Там написано: «Джаніно Марія Бруска». Я голосно сміюся.
– Твоє друге ім’я – «Марія»?
Ніно дивиться на мене.
– І?
– Марія – жіноче ім’я.
Він насуплюється:
– Не в Італії.
– Не можу повірити, що в тебе жіноче ім’я.
– Бетто, закрийся й кермуй.
– І тебе навіть звуть не Ніно!
– Ніно – скорочено від Джаніно. Давай, отам є місце.
– Називатиму тебе «Нікола», – кажу я, все ще сміючись. – Гарне жіноче ім’я.
Заїжджаю пандусом на паром.
– В Італії Нікола – чоловіче ім’я.
– Марія – чоловіче ім’я, Нікола – чоловіче ім’я. Ви, хлопці, тут зовсім не при собі.
– Кажу тобі, стули пельку. Не наривайся – застрелять.
– Ненсі! Ненсі у вас дівчаче ім’я?
– Так.
– Називатиму тебе Ненсі, – кажу я.
Ніно сидить поряд, закипаючи. Але я нічого не можу вдіяти, я істерично, з підвиваннями, регочу, хапаюся за живіт і плачу від сміху.
– Серйозно, Бетто, краще тобі замовкнути. Я й не за таке вбивав.
– Правда? – кажу я, витираючи сльозу з ока. Зараз лусну від сміху.
– Ага. Правда. Я вбив одного чувака, який дивно дивився на мене. Тож можу вбити й дівчину, яка сміється з мого імені… – Ніно пронизливо дивиться на мене.