Припиняю сміятись. Думаю, я йому вірю. Взагалі-то, він може мене вбити. Це погано.
Припарковуюся між «мазератті» й «фіатом». Ненавиджу пароми, а особливо автомобільні парковки на паромах. Там завжди штиняє бензином і хочеться блювати. Я сумую за яхтою Амброджо. Я лише раз на ній покаталась. Шкода, що ми списали її в утиль.
Машини припаркувалися так близько одна до одної, що двері заледве відчиняються. Боком вислизаю з «ламбо» й витягаю дипломат із грошима. Я не лишу два мільйони євро на парковці. Я не хочу ризикувати: всюди вбивці, крадії й ґвалтівники. Ми завжди, завжди в небезпеці. Потім я йду за Ніно на палубу – кілька маленьких кроків похилою поверхнею. «Ледіматік» Бет каже, що зараз шоста ранку. Паром виходить у Тірренське море. Ми з Ніно спираємося на загорожу й дивимося на воду. Ранок хмарний, вода темно-сіра, як сталь пістолета.
Паром починає хитатися на хвилях, вправо-вліво, вгору-вниз. Сьогодні вітряно. Мене вже нудить. Ніно здоровою рукою дістає з кишені куртки пачку «Мальборо», пропонує мені цигарку. Я беру одну й запалюю нам обом цигарки. Ніно прикриває вогник від вітру. На згинах пальців поздиралася шкіра. Під нігтями запеклася темна червоно-коричнева кров. Двійко некурців біля нас насуплюються та йдуть із палуби. Ми самі.
– Я тут подумала… – кажу я, видихаючи дим із легень у бік обрію. Повертаюсь обличчям до Ніно й переможно всміхаюсь. – Я хочу працювати з тобою.
– Хочеш що?
– Хочу працювати з тобою. Хочу бути твоєю напарницею.
Ніно дивиться на мене, мружачись, крізь брудно-білі хмари пробивається сонце. Він вдягає чорні окуляри. Здається, він не дуже любить сонячне світло. Він – соняшник навпаки.
– Моєю напарницею?
– Твоєю напарницею. Думаю, ми будемо чудовою командою. Що скажеш? – Нахиляюся до нього й зазираю в очі. Крізь його чорні окуляри їх не видно, та я дивлюся туди, де вони мають бути. На мені «Вандербра» Бет, і западинку між грудями розташовано стратегічно.
– Ти pazza[145], – каже Ніно.
– Що таке? – кажу я, зводячи брову.
Ніно гасить цигарку об металеве поруччя й викидає її в море. Я роблю останню затяжку й гашу свою. Ніно прямує всередину парома, і не притримані ним двері б’ють мене по обличчю. Я заходжу за ним і біжу навздогін до першої-ліпшої барної стійки.
– Un cafè[146], – каже він бармену, його голос шурхотить, як ріння.
– Due cafè[147], – кажу я. – І води.
Коли він бере свою чашку, руки в нього тремтять. Ніно не п’є воду. Він як кактус. Чи як верблюд. Я не розумію, як він виживає. Ми сідаємо на гидкі пластикові стільці за липкий пластиковий стіл. Ненавиджу кляті паромні «ресторани». Таке враження, що їх створено, щоб викликати огиду до їжі. Кава на смак горіла. Човен підстрибує й хилитається на розлючених хвилях. Лінія обрію вигинається в ілюмінаторі так, ніби її зроблено з драглистого блакитно-зеленого желе. От тепер мене справді нудить. Ми мовчки сьорбаємо каву.
– Що сказати, – нарешті промовляє Ніно, на його чолі – хвилі глибоких зморщок. – Ти оригіналка. Змусила мене вбити Сальваторе, а тепер сама хочеш бути… еее… assassina[148]. Він зминає свій пластиковий стаканчик у кулаку. Хрускіт, ніби череп проламують.
– Ага. Пробач мені. Зараз я шкодую, що сама цього не зробила. Мені це… ну типу сподобалось…
– Що сподобалось?
– Вбивати… священика… й тих хлопців.
Він перехоплює мій погляд.
– Бет, ти вбиваєш мене. Що ти таке говориш? Тобі це «типу сподобалось»?
На мить я замислююсь над його запитанням, потім усміхаюсь, облизую губи.
– Ні, я в захваті від цього, чорт забирай. Це найкрутіше, що я будь-коли робила.
Ніно встає з-за столу. Стілець шкрябає підлогу. Я встаю, хапаю дипломат і біжу за ним.
– Ніно! Чекай. Скільки ти отримуєш за свою роботу? М? – питаю я.
– По-різному… – каже він, не обертаючись, швидко йдучи геть.
– Скільки? – питаю я.
– На Сицилії?
– На Сицилії.
Ми йдемо коридором до дверей з написом «Uomini» – «Чоловіки».
Ніно штовхає двері й заходить. Завіси вищать, як різане порося. Оглядаю коридор. Начхати. Іду за ним. У туалеті порожньо. Смердить блювотиною: когось знудило й ніхто не прибрав. Немає ні вентиляції, ні вікон. Притуляюся спиною до дверцят. Холодний пластик крізь тонку тканину блузки Бет торкається моєї шкіри. Ніно стає перед пісуаром і розстібає блискавку. Дивлюсь, як він пісяє.
– Десь від двох тисяч євро, коли я роблю людям ласку…
– Дві тисячі євро? Ти вбиваєш за дві тисячі євро?
Та він, певно, жартує. Втім, я б і безкоштовно це робила. Робила б це заради гострих відчуттів.