– А від твого водіння в мене шия болить.
– Шия болить? Тобто? Це ж у мене хлистова травма.
– Через тебе я напружуюсь.
Виходить, шлях з Неаполя до Лондона довгий, а зараз тільки дванадцята година. Небо – сумовитого відтінку блакитного. Навкруги – остогидлі скелі й остогидле море. Асфальт такий гарячий, що починає плавитися – у повітрі запах підсмаженого бітуму. Трава така суха, що може раптом спалахнути. Протягом останніх п’яти годин краєвид лишався монотонним. Праворуч гори. Ліворуч море. Нарешті ми зупиняємося десь поблизу італійського кордону – в маленькому містечку під назвою Арона. Там є величезне озеро – Лаго-Маджоре. Якби я не була виснажена, то пішла б і подивилась. Озеро тягнеться в обидва боки скільки сягає око – насиченого, чорнильно-синього кольору. Довкола нас зарослі деревами пагорби, охайні білі будиночки з теракотовими дахами. Дуже симпатично, але забагато туристів. А мої ноги затекли від довгого сидіння на одному місці. Напевне, я впаду, якщо спробую встати.
Ми заїжджаємо на тиху вуличку й підіймаємо дах на «ламбо». Замикаємо двері. Я відкидаю водійське місце й намагаюся заснути. Не вдається. Сидіння незручне. У мене заніміла дупа. Шкіра сидіння липне до спітнілих стегон.
Шукаю, чим би зайнятись. Ніно спить із відкритим ротом. Виглядає не дуже. Мені так нудно, що я починаю гортати Біблію. Думаю, Ніно взяв її, щоб нам було де викласти доріжку з кокаїну. Біблії завжди нагадують мені про Адама та Єву, про те, що Єву було зроблено з ребра Адама, як Франкенштейна.
А що не так із золотом? Мені й досі нудно.
Здається, Бог не надто терпимий, багато друзів Він не заведе. А втім, думаю, Він має рацію, більшість людей – мудаки.
І тепер, коли я думаю про Нього, я не можу відкараскатися від тієї дурної пісні в моїй голові, яку ми з Бет співали в Гайдівському русі. Вона знову й знову грає по колу без упину. Мені хочеться прострелити собі голову, щоб її позбутися, вистрелити собі в рота, щоб померти як слід, а не як Едвард Нортон у фіналі «Бійцівського клубу», коли він усе ще міг розмовляти з половиною голови, поки кров фонтаном заливала йому горло.
– Дідько, Бет, стули пельку, Бет, – каже Ніно.
О. Напевне, я співала на всю горлянку.
Ми прокидаємося раннім пообіддям. Ми хотіли тільки трішки подрімати, але проспали кілька годин. Не найкращий розклад. Нам треба вибиратися з країни. Ніно прокидається, потягається й позіхає.
– Добре спав?
– Гм, – мугикає він. – Котра година?
– Друга.
Він вмикає приймач. Перемикає радіохвилі. Будь ласка, тільки не «Металіка».
– Твоя черга кермувати. З мене досить.
Він підіймає брову.
– А рука?
– І що? Хіба тобі не краще?
– Думаєш, я пустив би тебе за кермо, якби сам міг водити?
– Ну, не так уже й погано я воджу – он куди нас завезла…
– Ти розбила мою машину.
А от про це я забула. Ніно крутить коліщатко приймача. Радіо жахливо шурхотить.
– Уф, вимкни це.
– Закрий рота, мені треба дещо послухати.
Голос по радіо волає італійською. Краще б якусь музику увімкнув. Цікаво, чи подобається йому Джастін Бібер? Чи щось депресивне від Адель?