Ніно спить на пасажирському місці й хропе, як морж. Він утомився, а ще став дратівливим після того, як я викинула його наркотики. Ми проїжджаємо Діжон (це там, де вигадали гірчицю. Я збіса ненавиджу гірчицю. Я не з’їм ані краплі) і ще місто під назвою Aррaс (це не так називався килимок у «Гамлеті»?). Ці міста – всього лише дороговкази на автостраді. Наскільки я бачу, вся Франція – це темно-сірий асфальт і порожні брунатні поля. Не дивно, що вони всі не при собі. Це так нудно. Вони тільки трахаються та їдять. А непогано, взагалі-то. Може, мені переїхати сюди?
Якщо я й переїду до Франції, то точно не в Кале. Кале – потворне, огидне, занедбане місто металевих охолоджувальних труб, велетенських турбін і диму. Не знаю, як хтось може хотіти жити тут. Його заливає дощем, і всі жаби вистрибують назовні. Його єдина перевага – це те, що в супермаркеті є бухло по два євро. Я розмірковую про те, щоб зупинитися й затаритися, та раптом згадую – я більше не бідна. Я можу тринькати гроші. Мені більше не треба непритомніти, якщо хтось дере з мене п’ятнадцять фунтів за джин-тонік. Це варто було того, щоб убивати.
– Візьмемо щось поїсти? Я хочу жаб’ячий бургер.
Ніно досі хропе, тож я буджу його.
– Голодний? – питаю.
– Давай знайдемо «Макдональдз», – каже він, тручи очі.
Ми їдемо містом крізь мжичку, поки не помічаємо золотаву велику «М».
– Я замовлю, – кажу. – Я знаю, як говорити французькою в «Макдональдзі», з «Кримінального чтива».
Ніно дивиться на мене, не розуміючи. Можливо, він не прихильник Тарантіно. Дивно.
– Але тобі доведеться їсти чвертьфунтовий із сиром. Я не знаю, як називаються інші сендвічі.
– Мені байдуже, – каже він, бо й досі напівсонний.
Ми під’їжджаємо на «Мак-драйв». Дівчина у віконці каже:
– Bonjour[151].
– Bonjour, – кажу я, показуючи два пальці. – Два роял-бургери з сиром.
– Роял-бургери із сиром. C’est deux Royales avec du fromage?[152] – питає вона, насуплююючись. У неї довге біляве волосся й довгі світлі вії. Вона здається замолодою, щоб працювати.
Я повторюю ще раз: повільніше й гучніше:
– Два роял-бургери з сииииииииииром.
Вона тицяє у свій сенсорний монітор. Здається, вона зрозуміла.
– Cinq euros, s’il vous plaît, madame[153], – каже вона.
– М? – питаю я.
– П’ять євро, – каже вона, показуючи п’ять пальців.
– О. Добре. П’ять.
– Ніно, – кажу я. – У тебе є гроші?
Він киває на дипломат священика. Витягаю дипломат із заднього сидіння й кладу собі на коліна. Розстібаю пряжки й розчиняю його. Гроші так добре виглядають, що мені шкода їх торкатись. Вони пахнуть свіжою фарбою. Витягаю купюру в 500 євро з верхнього стосу. Вона така чистенька та хрустка, ніби щойно надрукована. Простягаю руку з вікна й даю купюру дівчині. Вона витріщається на дипломат. О так, гроші. Вона бере купюру пучками пальців і шурхотить у пошуках решти. Це триває цілу вічність.
– Quatre cent quatre-vingt-quinze euros. Merci[154], – каже вона, простягаючи мені купюри. Вони старі й пом’яті, ніби ними хтось підтирався.
– Та ні, все добре, лишіть собі. Просто дайте мені бургери.
Вона не розуміє. Я хитаю головою.
– Non[155].
Ніно перехиляється через мене, забирає гроші й кладе їх у бардачок. Дівчина віддає мені бургери, й ми від’їжджаємо.
– Нащо ти це зробив? Я ж просто намагалася бути милою, – кажу я.
– Ну, тобі це не личить, – відказує Ніно.
Розділ сорок другий
Я визираю з вікна, не видно ані лялечки. Просто темрява. Ми сидимо в «ламборґіні», затиснутій у вагоні з іншими машинами. Вони завантажують машини на потяг, а той уже мчить їх через Євротунель. Чого просто не дозволити машинам проїхати крізь тунель? Французи… та вони просто ненормальні. Після паромної переправи мені не хотілося знову повертатися на паром. Думаю, Ніно також. Краще вже потяг, ніж морська хвороба. Якщо не враховувати того, що вагон смердить викидними газами й тут зовсім немає чого робити. Відчуваю запах бензину. От де вдале місце для пожежі!
– Може, вийдемо й погуляємо? – питаю.
– І куди ми підемо? Ми в металевій трубі, на глибині сімдесят метрів під водою, – каже Ніно. Він і досі злиться, що я викинула наркотики.
Дивлюся на Ніно, що розвалився на пасажирському кріслі, – піднятий до вух комір чорної шкіряної куртки Амброджо, темні й холодні, як чорні діри, очі, довгий і тонкий, наче доріжка коки, блідий шрам на ноздрюватому обличчі.
– Не знаю, може, просто вздовж потяга?