– Наразі в нас лишилися тільки королівські апартаменти, – каже чоловік, вдивляючись у свій монітор.
– О, чудово, – кажу я. Мій голос звучить дивно, з придихом, хрипко. Ну просто як голос Бет.
– Ці апартаменти коштують 4500 фунтів за ніч плюс ПДВ.
– Ma quanto???[156] – питає Ніно. Думаю, це означає: «Я стільки не платитиму».
Беру дипломат у Ніно й гупаю ним об стійку. Чоловік підстрибує.
– Ви приймаєте євро? – питаю я.
– О, не обов’язково платити зараз. Можете заплатити вранці, – каже він. Усміхається з полегшенням. – У готелі є обмін валют. Проведіть карткою для підтвердження.
Своєї картки я йому не дам, на ній немає грошей. Картку Бет також використовувати не можна, ймовірно, її відслідковує поліція. Беру стос купюр по 500 євро й тицяю їх чоловікові в руки.
– Ми заплатимо, – кажу я.
Чоловік киває та бере гроші.
– Прекрасно, – кажу я. Дивно, я могла б закластися, що чую голос Бет. Можливо, я божеволію?
– Чи не могли б ви показати якісь документи, щоб ми могли вас зареєструвати? Паспорт чи водійські права?
– Звісно, – всміхаюсь.
Передаю чоловікові паспорт. І вже потім розумію, що це паспорт Бет.
– Дуже добре, – каже чоловік. – Розпишіться тут, будь ласка.
Сподіваюся, копи не шукатимуть Елізабет у Лондоні. Підписую документ: Елізабет Карузо. Я навіть пишу правою рукою. Я швидко вчусь. Дивлюся на Ніно, але навряд чи він помітив. Він роздивляється свою рану.
– Ось ключі від королівських апартаментів. Мій колега, Метью, буде вашим дворецьким на час перебування в готелі. Якщо вам щось знадобиться, не вагайтеся, будь ласка…
– Це не знадобиться, – ричить Ніно.
– Дозвольте Метью віднести ваші валізи в номер.
– Я сам, – каже Ніно, перехоплюючи їх. Він бере по валізі в кожну руку. Помічаю, як він кривиться від болю.
– Чудово, сер, – каже чоловік.
Шкода, а я б не відмовилась від дворецького. Ми йдемо коридором за Метью – червоні доріжки, кришталеві люстри, розшиті золотом фіранки – до свого номера. Метью натискає кнопку, і ми чекаємо на ліфт. Ліфт оздоблено під старовину, лаковані дерев’яні панелі, портрет жінки у вікторіанській сукні, блискучі латунні поруччя. Роздивляюся молоде обличчя Метью: довгий білий чубчик, виголені щоки, світло-блакитні очі. Накрохмалений комірець врізається в підборіддя. Він схожий на всіх співаків бойз-бендів одночасно. В нього навіть ямочка на підборідді є. Йому точно не більше двадцяти років. Він помічає мій уважний погляд і всміхається. Я відводжу очі й втуплююся в підлогу: білі мармурові кахлі, золота буква «Р». Ліфт дзенькає, і от ми на місці.
– Сер, мадам, сюди, – каже він.
Ми з Ніно йдемо за Метью ще одним коридором, поки не знаходимо своїх дверей: номер 1012. Він вставляє картку в ручку, і двері відмикаються. Він штовхає їх та заходить до розкішної просторої вітальні зі старовинними меблями й величезним полотном у кутій бронзовій рамі. Обабіч мармурового каміна стоять мініатюрні статуї гречанок. Камінну полицю прикрашають кручені свічники й щось схоже на поховальні урни. Ніно простягає Метью віяло купюр по п’ятсот євро на чай. Блакитні очі Метью широко розплющуються. Він вагається, потім бере гроші.
– Нікого сюди не пускай, – каже Ніно, немов лещатами, стискаючи передпліччя Метью.
– Ні, сер. Звісно, ні.
– Нікого, – каже Ніно.
– Сер.
Метью киває та йде. Ніно ставить дипломат із грошима біля валізи з нашим одягом і діамантами. Я ходжу апартаментами, ніби уві сні, пропливаю крізь вітальню, їдальню, спальню, ванну кімнату, гардеробну, кабінет. Цей номер більший і кращий за віллу в Таорміні. Може, нам просто лишитися жити тут?
– Вау! Ми це зробили! Реально зробили!
Хапаю дипломат і розчиняю його.
– Подивися тільки на ці гроші. І вони наші! Тільки наші! Ані тобі бандитів, ні священиків, ні Сальваторе!
Я набираю повні жмені купюр і підкидаю їх у повітря, високо вгору. Я вкриваю ними все ліжко. Вони гладенькі, слизькі, майже як шовк.
Купюри тріпотять і падають з неба фіолетовими сніжинками. Я перевертаю дипломат догори дриґом і викидаю всі гроші на ліжко. Виглядає як басейн у призахідному сонці: купюри – брижі на воді, насичено-пурпурові, рожеві, як фуксія. Я хочу пірнути в них, похлюпатися, наче сексуальна дівчина з порно, змокнути наскрізь. Я майже відчуваю це: прохолода води, теплі сонячні промені пестять мою спинку.
– Ти тільки поглянь на це, Ніно! Чорт!
Повертаюсь обличчям до Ніно й бачу, що в його очах миготять іскри.
– Я дивлюся, – каже він, уважно дивлячись мені у вічі.
– Ми це зробили, – кажу я, прискорено дихаючи. Я не можу повірити.