– Зробили, – каже він. – Охрініти.
Беру Ніно за руку й кидаю його на ліжко. Сідаю на нього, стягаючи з нього сорочку. Ґудзики відриваються й падають на підлогу. Тканина тягнеться, рветься.
Знімаю блузку й розстібаю ліфчик, з’їжджаю по його ногах, щоб дістатися до ширіньки. Цілую його груди, живіт – від маленької западинки на шиї до стегнових кісток. Розстібаю пасок і смикаю вниз блискавку. Господи… в нього вже стоїть.
– Машина, гроші, діаманти! Ми багаті! Ми можемо робити все, що нам, в біса, заманеться!
Насаджуюся на нього, дивлячись Ніно у вічі. Неймовірні відчуття. Моя точка G відчуває, який він твердий, він налитий, великий, глибоко всередині. Ніно обхоплює мої груди, пестить соски, щипає, робить їм боляче. Я рухаюся на ньому повільно, а потім усе швидше і швидше. Мої долоні, гарячі та слизькі від поту, притискаються до його долоней. Наші пальці ковзають і переплітаються. Я закидаю його руки за голову.
Мені так приємно, коли він – усе глибше й глибше – заповнює мене, роблячи мене цілою. Він бере мене за стегна й притягає ближче, впиваючись нігтями в мою плоть.
– Назви мене на ім’я.
– Бетта.
І я їду на ньому верхи, я їду, я їду, я їду, піт скрапує зі спини, стікає грудями. Задихана. Захекана. Невагома. Гаряча. Я відчуваю, як жар підіймається тілом, і я розвіваюсь, як порох, як полум’я. Я – дим, а Ніно – вогонь. Голова така легка, плечі як крила. Я вільна. Я, чорт забирай, непереможна.
– Ти поганий, Ніно. Поганий, поганий. Поганий, поганий, поганий, поганий, поганий, поганий.
І я відчуваю, як він хвилями кінчає в мені, ще, й ще, й ще. Я відхиляюся назад на його члені, важко дихаючи. І я кінчаю цілу вічність, моя свідомість розширюється, тіло легше за повітря, серце калатає, як кулемет.
Розділ сорок третій
Виходжу з душу й загортаюся в пухнастий білий халат, витираю волосся рушником і лишаю його на плечі. Ммм, я смачно пахну. Цей безкоштовний гель для душу такий неймовірний. Цитрус і грейпфрут. Мене можна їсти. Це власний бренд готелю «Рітц», як у «Теско». Я, мабуть, вкраду кілька пляшечок. І халат. І капці.
Коли я повертаюся до спальні, Ніно спить, розкинувшись на ліжку в тому самому положенні, в якому я його залишила. Він здається таким безтурботним, таким умиротвореним. Він нагадує мені Ерні. Чи, можливо, Амброджо, коли той уже помер.
Біля стіни стоїть старовинне бюро. Я підходжу й дивлюся на нього. На письмовому столі стара чорнильниця й фірмовий папір – дорогий, кремовий, цупкий. Тут є ручки «Рітц Лондон» і поштівки «Рітц Лондон» – величний фасад, колони й квіти, залиті сонцем. Я висуваю маленьку дерев’яну шухлядку, а в ній – вишуканий відкривач листів: ручка зі слонової кістки, блискуче срібне лезо. Це не повноцінний ніж, але він видається гарним і гострим. Цікаво, наскільки він гострий насправді. Я забула свого складаного ножика на Сицилії.
– Ніно!
Тиша.
– НІНО!
– MERDA!
Ніно підстрибує. Здається, я його налякала. Принаймні він прокинувся. Він розплющує очі, але, побачивши, що це я, а не якийсь монстр, заплющує їх знову. Перевертається. Хропе. Я сідаю поряд із ним на ліжку. Беру його зап’ясток і роблю на пальці глибокий рівний розріз відкривачем листів. Із рани проступає кров, витікає на руку, рясно крапає на простирадла.
– Ай! – каже Ніно. – Що за чортівня?
Він притискає руку до грудей. Тепер він точно прокинувся…
– Не ворушися, – кажу я. – Дай мені палець.
Він хитає головою. Здається, він запанікував.
– Дай палець, інакше наступними будуть яйця.
Ми обидва дивимося на його член. Ніно й досі голий. Він вирішує не ризикувати.
– Що ти робиш?
– Побачиш.
Беру його за палець і дістаю з кишені халата малесеньку скляну пляшечку (я купила її ще давно на блошиному ринку, просто не було нагоди скористатись).
– Ти вважаєш, із моєї руки ще недостатньо крові витекло?
Він не відводить очей від порізаного пальця, від крові, що, вивергаючись з рани, збігає по зап’ястку до ліктя, швидко тече по передпліччю довгими смугами винного кольору.
– Дивися, це кулон! – кажу я, беручи пляшечку й наповнюючи її кров’ю. – Я до смерті носитиму його на шиї. В Анджеліни Джолі й Біллі Боба Торнтона були такі самі!
Пляшечка по вінця наповнюється кров’ю Ніно. Я закручую її маленьку кришечку.
– Не обов’язково було його розрізати! Sei pazza[157], – каже він. Ніно панькається зі своїм скривавленим пальцем. Це та сама рука, що постраждала від кулі. Він видається ображеним, скривдженим. Нещасним, як кролик при дорозі. Як кролик, якого хтось щойно копнув. «Як ти могла?»
– Припини вже, – кажу я.
– Це я маю припинити?