Це спрацювало. Після цього недоумок завжди наповнював і мою шкарпетку. Зазвичай книжками із саморозвитку й фітнес-дисками, та все ж то було краще, ніж нічого. Озираючись назад, я розумію, що то була мама.
Середа, 26 серпня, 2015 року, 11-та ранку. Таорміна, Сицилія
Я відчиняю двері й заходжу до кімнати, тихенько причинивши їх за собою. Кімната Бет схожа на будуар Коко Шанель у Парижі 1920-х років: оформлена в кольорах «мертва троянда», кремовому й золотому. Я проходжу через кімнату по м’якому килиму, пробігаю рукою по простирадлу: прохолодний гладенький шовк. Повітря пахне ваніллю, працює клімат-контроль. На камінній полиці горить свічка «Чжо Малоун», віск скрапує на срібну тарелю. На тлі грає Моцарт, наче в гримерній або в дизайнерському магазині. Я шукаю очима колонки, але не знаходжу.
Бет поїхала в Таорміну по дрібні покупки. Ерні бавиться в дитячій з Емілією. Я не знаю, де Амброджо, десь зі своїми приятелями, абощо. Мені не слід було приходити сюди, але я не втрималась. «Я можу встояти перед будь-чим, окрім спокуси». Хто це сказав? Я підходжу до туалетного столика Бет – старовинного, з червоного дерева. На ньому – коробочки з прикрасами, ніби вежі малесеньких подарунків, загорнутих у бірюзовий, як у «Тіффані», в ніжно-рожевий, у криваво-червоний. Кажуть, хоч маленьке, та важкеньке? Ні, не чула. Обираю найбільшу коробку на столі. Червоний оксамит на дотик схожий на вушка спанієля. Це коробка у формі серця, важка, важча, ніж я очікувала. Я хочу зазирнути всередину. Я озираюся й дивлюся через плече на двері. Я зачинила їх за собою. Нікого немає. Я зустрічаюся з собою поглядом у дзеркалі, підхльоскуючи себе. «Ну ж бо, Алві, ти цього хочеш».
Я кусаю губу, гойдаючись на хвилях передчуття, й підіймаю кришку. Діаманти завбільшки з планету зачаровують мене. Можливо, я перегнула: завбільшки з метеорити чи комети. В будь-якому разі вони збіса великі. Зуб даю, що вони справжні. О Боже мій, та ви тільки погляньте на них. Я б убила за такі цяцьки. Я не можу поворухнутись. Не можу дихати. Тільки милуватись. Вони мене гіпнотизують. Я їх хочу. Вони потрібні мені. Я хочу, щоб вони були мої. Кольє з одинадцяти діамантів, від найменшого до найбільшого, в білому золоті. Той, що посередині, має форму яйця. У мене чешуться руки торкнутися до них, мені хочеться погладити діаманти, приміряти їх. Руки самі тягнуться до коробки й беруть прикрасу з сатинової підкладки. Кольє важке, наче заряджена рушниця з кулями замість діамантів. Я дозволяю йому вільно спадати, звисати між моїми пальцями й дивлюся, як воно мерехтить у миготливому світлі. Я думаю про королівську скарбницю в Тауері. Коли мені вдається відірвати очі від діамантів, я переводжу їх на двері.
Що, як хтось зайде? А й байдуже. Начхати. Я його приміряю.
Я збираю волосся й перекидаю його на плече. Моїм плечам у відображенні, здається, чогось не вистачає. Вони голі. Надто білі. Я підношу кольє і тремтливими пальцями прикладаю його до шкіри. Воно здається сюрреалістичним. Казковим. Нереальним. Я почуваюся наче клята принцеса. Я розстібаю застібку, знову з’єдную краї ззаду на шиї. Намагаюся застебнути, але мої пальці ніби не досить вправні для нього. Я кручу так і так, але нічого не виходить.
– Дозволь мені, – долинає ззаду чоловічий голос.
Амброджо! Як, у біса, він сюди потрапив?
– Ні, не треба, – кажу я, намагаючись зняти кольє, але Амброджо клацає застібкою в мене на шиї.
– Тільки погляньте, – каже він, стоячи поряд зі мною перед дзеркалом. – Вони тобі дуже личать, Алві. Molto bella[57].
Діаманти облямовують мою шию, а мені хочеться зблювати. Хочеться зірвати їх і жбурнути на підлогу спальні. Він усміхається. Я повертаюся до нього обличчям, намагаючись не дивитися в очі, роздивляючись його туфлі. У нього, до речі, прекрасні туфлі: дорогі на вигляд дизайнерські броги з м’якої італійської шкіри. Він простягає руку до мого обличчя та прибирає пасмо волосся мені за вухо, мабуть, щоб краще роздивитися діаманти. Я відчуваю тепло його пальців на щоці. Закриваю груди руками.
– Ти гарна.
– О!
Я дивлюся йому в очі, а потім знову вниз. Я впевнена, він бачить, яка я знічена. Нащо йому було заходити саме в цю мить? Чому моє серце б’ється так швидко? Тепер він стоїть трохи ближче до мене. Я відчуваю, як він пахне, чую запах кави в його диханні. На якусь божевільну мить мені здається, що зараз він мене поцілує. Я завмерла, ані м’яз не ворухнеться. Не можу повірити, що я знаходжуся тут, у спальні Амброджо. Не можу повірити в те, що він щойно сказав.