Ми пішли з бару. Амброджо й Бет трималися за руки, а я пленталася за ними, слухаючи, як Бет фліртує й гигоче, й дивлячись на дупу Амброджо, яку можна було знімати в рекламі дієтичної коли. Крізь вітер і косий дощ ми дійшли до якоїсь підземної нори, що називалася чи то «Помаранчевий дельфін», чи то «Бірюзова золота рибка», чи то «Золотий трубкозуб», чи якось так. Там смерділо потом. Стеля протікала. Посеред танцмайданчика була калюжка блювотини. Ді-джей, певно, був глухий/мертвий/обдовбаний, бо пісня Селін Діон прозвучала тринадцять разів поспіль. Здається, більше ніхто цього не помітив. В Оксфорді це називалося «нічний клуб».
Я випила кілька газованих слабоалкоголок на горілці й кілька шотів із текілою. Музика лунала так гучно, що я не чула, хто що каже. І всі інші також не чули. Ми стояли й потягували крізь соломинки свої люмінесцентні шипучі коктейлі. Бет пішла до бару купити ще по порції «Бакарді брізерс»[63], а я всміхнулась Амброджо. Він усміхнувся у відповідь. Ми трохи похиталися під музику, не потрапляючи в такт, коли він поклав мені руки на талію та притягнув до себе. Від самого початку було помітно, що Амброджо шалено подобався Бет. І вгадайте що? Мені теж. Вони були знайомі менше тижня. Тож до біса все. Він був вільний, і я могла забрати його собі. Я міцно вчепилася в нього.
– Ти гарна, – прошепотів він, і я розтанула.
Ніхто досі не казав мені такого. Натомість це завжди казали Бет.
Він гаряче дихав мені у вухо. Його лосьйон піля гоління пахнув казково. Я поклала щоку на груди Амброджо, і ми танцювали. Це тривало, певно, секунд із двадцять, але відчувалося, ніби ціла вічність. Час уміє виробляти подібні фокуси. Довкола приголомшливо лунала «Сила кохання» Селін Діон. Танцмайданчик, здавалося, зник. Раптом, аж надто швидко, світло увімкнулося й музика стихла. Бет сказала, що час іти додому. Наше тріо попленталося до якогось фастфуду. Я замовила картоплю фрі під сиром та квасолю, Амброджо замовив бургер.
– Я нічого не хочу, – сказала Бет. – Я повертаюся до гуртожитку. Ви йдете?
Я подивилася на свою картоплю, а потім на Амброджо.
– Я скоро підтягнуся.
Бет сердито зиркнула на мене. Амброджо хитнувся. Певно, він був п’яний. П’яніший за мене, бо інакше я б не помітила. Ми сіли за столик на двох, щоб поїсти. Я потяглася за кетчупом.
– Чао! – сказав Амброджо, помахавши. – Побачимось.
Бет закотила очі й пішла геть.
Не пам’ятаю, чи я щось їла: я милувалась Амброджо. Очі диснеївського принца, губи, створені для поцілунків. Він видавався нереальним. Видавався рекламою якихось засобів, що допоможуть вам виглядати кращими й молодшими. Він виглядав як статист із фільму «Зразковий самець».
– Ходімо, – сказав він, беручи мене за руку. Я не могла повірити, що все це відбувається зі мною. Чому він обрав мене, а не Бет?
Наступне, що я пам’ятаю, – ми в кімнаті Амброджо, слухаємо «Парасольку» Ріанни, і я думаю, що це просто доля, що ми як Ромео та Джульєтта. Було очевидно, що ми просто створені для того, щоби бути разом. Було очевидно, що так нам судилося. Мені хотілося лише сподіватися, що ми не народилися під нещасливою зіркою, як коханці в тій п’єсі. Бо це погано закінчилось.
На тумбочці біля незастеленого одинарного ліжка Амброджо стояла лава-лампа. Червоне дещо формувалося в кульки, які роїлися всередині сріблясто-скляного циліндра. Я спостерігала за трансформаціями магми чи лави… (о, лава-лампа, мабуть, ось у чому річ) за її вируванням і булькотінням… Видовище мене загіпнотизувало. Зачарувало. Коли я перевела погляд на Амброджо, той знімав із себе сорочку.
– Я знаю, що ми щойно зустрілися, – сказав він своєму пупку, марно намагаючись розстебнути ґудзики. – Але я направду збіса тебе кохаю.
Він здався і зняв сорочку через голову. Він розстебнув блискавку на штанях і зняв їх. Я дивилася на нього в повному шоці. Не знаю чому. Певне, я досі не бачила голого чоловіка. Звісно, я бачила картинки й фотографії. Я знала, на що це схоже. Як вони виглядають. Але в реальному житті – ні. Не зблизька. Не отак. То було шаленство. Розряд електричного струму. Раптом я збадьорилась. Протверезішала. Щось типу того.
– Що ти сказав?
– Я тебе кохаю, – відповів він, тягнучись до моєї сукні й стягаючи її з мене.
Його слова кулями застрягли в моїх грудях. Досі ніхто мені такого не казав.
– Ти кохаєш мене? Чесно? Ти впевнений?
– Богом клянусь. Ти вийдеш за мене? – запитав він. Він віджбурнув боксери, що зачепилися за його ногу, спотикнувся і впав на ліжко.
– Припини, – сказала я, відвертаючись. Він говорив, ковтаючи слова. – Ти п’яний і не розумієш, що кажеш.