– В морі.
А, точно. Я й забула про море. І що мені робити тепер? Мені треба зняти нервове напруження. Я веселкова пружинка нагорі сходів. Може, мені варто прогулятися, зорієнтуватися на місцевості? Попрактикуватися в носінні нових туфель?
– Думаю, я прогуляюся… до амфітеатру! – кажу я.
Бет ходила туди. Її це надихало. І можливо, там буде той охоронець. Він може кинути якесь світло на те, що відбувалося з Бет.
– Побачимось.
Я нахиляюся та цілую Ерні. Його маленька щічка тепла та м’яка. Виходжу з кухні до передпокою. Я майже опанувала ці платформи. Та раптом я згадую: мені треба зробити один міжнародний дзвінок. О Боже. Це буде непросто. Мені доведеться її розбудити: в Сіднеї зараз ніч. Найменше в житті мені зараз хочеться говорити з мамою.
Розділ двадцятий
– У якому сенсі «вона пішла»?
– У сенсі «померла», мамо. Мені шкода.
Запала напружена тиша. Я притискаю слухавку ближче до голови й накручую спіральний дріт на пальці.
– Агов!
– Бет! Бет! Зв’язок переривається, люба. Я не почула, що ти сказала.
Я глибоко вдихаю. Це справжні тортури. Я не говорила з мамою багато місяців. Чи, можливо, рік. Зазвичай я уникаю телефонних розмов із нею, хоча, коли я телефоную, вона не підіймає слухавки. Вона не вміє користуватись електронною поштою. Вона не знає, що існують «Фейсбук» та «Твіттер». Одного разу я отримала листівку з Айєрс-Рок, але то було в грудні 2009-го. Мене пересмикує від її гугнявої австралійської вимови. Усе, що вона каже, звучить як питання. У кінці кожної фрази інтонація злітає вгору. Це як мати за родича когось із акторського складу «Сусідів» – Медж Бішоп, наприклад, чи когось іще. Цікаво, вона ще досі в серіалі?
– Мамо, я кажу про Алві, – повільно вимовляю я, наче говорю зі складною дитиною. – Стався нещасний випадок. Вона померла. Як дронт[66].
Тиша на лінії триває близько хвилини. Я починаю думати, що зв’язок перервався.
– Агооооооооооооов, – кажу я. – Мамо?
– О Господи… Хто помер?
Хай йому грець.
– Ал-ві-на. – Я зітхаю.
– О, зрозуміло, – нарешті каже вона.
Навіть на іншому кінці світу я відчуваю її полегшення. Боже мій. Я знала! Це правда. Вона завжди ненавиділа бідну Алві. Чим я це заслужила? Це так несправедливо. Їй навіть не сумно. Навряд чи вона хоча б засмутилась. Я зморгую сльози.
– Похорон сьогодні, тож ти, напевне, не встигнеш. Точно не встигнеш прилетіти.
– Як це сталося? – питає моя мама, говорячи одночасно зі мною. Вона видається сумнішою, що мені приємно чути, та розпачем це все ж не назвеш.
– Вона випадково впала в басейн. Вона була п’яна, – кажу я. Це звучить як майже те, що треба. Алві завжди любила вихилити чарочку. Чи дві. Чи три. Їй подобалося напиватися до непритомності, поки світ не ставав кращим. А потім випити трохи ще. І ще. І ще. І не пам’ятати, як вона дісталася додому. А іноді (часто) зовсім не потрапляти додому. (Прокидалася я не в ліжку, а в коридорах, канавах, кущах, на сходах, у ліфтах, в автобусах і ставках.)
– П’яна, – повторює мама. – В басейн. Зрозуміло.
Тепер її голос видається дуже далеким, ніби відстань між нами більша, ніж відстань до Південної півкулі, ніж відстань до Юпітера чи Марса.
– Алвіна в своєму репертуарі. І чому я не дивуюсь. Вона завжди була…
– Як я вже сказала, – перебиваю я її, – похорон сьогодні…
Я розкручую дріт між пальцями, поки він не випрямляється й не розтягується, як зашморг під вагою шибеника. Вона не здивована. Вона майже очікувала чогось подібного. Вона, ймовірно, навіть задоволена.
– Я куплю квитки.
Чорт.
– Ні, мамо, не варто тобі приїздити. – Мій голос зривається, я намагаюся його опанувати. – Вчасно ти не встигнеш, та й у будь-якому разі ти не зможеш нічим зарадити.
Зависає пауза – мама обмірковує мої слова. Я затамовую дух. Я відчуваю, як шурхотять коліщатка її мізків. Довга дорога. Купа грошей. І це ж усього лише Алвіна, а не Бет.
«Мамо, будь ласка, не прилітай», – мовчки благаю я. Не треба, чорт забирай, прилітати.
– Я не розумію, люба, а що, похорон не можна відкласти?
– Тут так не робиться. Все має відбутися сьогодні. Це пов’язано з якимись католицькими звичаями. Ти, очевидно, пропустиш похорон. Мені шкода, – кажу я, вприскуючи в свої інтонації виважену кількість суму. Мені б хотілося, щоб ця розмова вже закінчилась. Якби померла Бет, вона прилетіла б без жодних запитань. Якби померла Бет, вона сіла б на найближчий рейс. Краще мені покласти слухавку. Може, варто вже завершити виклик?
– Ну, – каже вона, обмірковуючи все. – Якщо ти так кажеш, люба. Звісно, мені слід бути там. Та я дуже зайнята з цим ярмарком солодощів у церкві… і це ганьба – пропустити похорон власної доньки.