– Я мала полетіти вчора ввечері, – (здається) кажу я, відпускаючи руки.
– Я знаю, то чому ти досі тут? Це небезпечно, Бетто.
– О, я подумала, що мені, можливо, варто лишитись. – Я обводжу рукою краєвид і театр. – Вони зачаровують мене.
Він із півсекунди дивиться на мене, на його молодому обличчі – спантеличеність.
– Але, Елізабетто, ти ж сказала мені, що в тебе немає вибору.
Його очі бігають туди-сюди, сканують порожній амфітеатр.
– Казала, що якщо ти залишишся, то загинеш. І ти, і дитина.
Я чекаю, що він розрегочеться, чекаю, що скаже, що то був жарт, але він лише переступає з ноги на ногу в тривожній тиші й чекає, що я відповім. Я не відповідаю. Я дивлюся на годинник так, ніби в мене зустріч і я не хочу запізнитись.
– Чорт. Пробач. Я мушу йти.
Я розвертаюся й прямую до виходу.
– Елізабетто! Куди ти йдеш?
– Побачимося пізніше, – кричу я через плече.
– Не йди додому. Це небезпечно!
Я біжу з театру так швидко, як тільки можна бігти в цих клятих жовтих туфлях. Я біжу дорогою, спускаюся з пагорба, збивається дихання, і я збиваюся з курсу, хитаюся, пробігаю провулками, перелажу через паркан – і в садок. Ще садок. Алея. Дорога. Потім я гублюся в цитрусовому гаю, дерева навколо кружляють, я чіпляюся за гілки й спотикаюся об коріння. Я біжу й біжу, аж поки легені не починають горіти і я не починаю хапати ротом важке повітря. Просто перед моїм обличчям гудуть бджоли й оси. Я відмахуюсь і плескаю руками. Я вже вся в укусах комарів. Ця країна хоче мене зжерти.
Я падаю під покрученим старим деревом, прихиляюся спиною до стовбура, груди здригаються, руки тремтять. Я дивлюся на своє тіло, заляпане брудом. Я аніскілечки не схожа на себе. Я не почуваюся собою. На землі валяються помаранчі й лимони. Помаранчі й лимони – в церкві Климента співають дзвони. Ми з Бет співали цю пісню в школі.
«В тебе немає вибору, – сказав охоронець. – Якщо ти залишишся, то загинеш».
Я не знаю, що мені робити. Якась частина мене хоче бігти й бігти, не зупиняючись. Це острів. Врешті я добіжу до моря. Потім я плистиму й плистиму, доки стане сил. Інша частина мене хоче повернутися на віллу і гнати в аеропорт. Мені немає куди йти. Немає родини. Немає друзів. Навіть моя мати вважає мене мертвою. «Помаранчі й лимони», – в церкві Климента співають дзвони. «Ти мені винен фартинг», – чути з дзвіниці Сент-Мартін. «Збираєшся повернути?» – з дзвіниці Олд-Бейлі чути. «Та щойно заможним стану», – видзвонює Шордіч рано. Я намагаюся не розридатись.
Зберись, Алві. Чорт забирай, зберися вже.
Я витираю щоки пальцем і схлипую. Я лишусь. Бет цього хотіла б. Амброджо потрібна дружина. Ернесто потрібна мама. Це буде самовідданий учинок.
Але чому цей охоронець так за мене хвилювався? Нащо Бет змусила мене помінятися з нею місцями? Що з нею трапилося вчора? Чому вона плакала? Чому була така засмучена? І чого, в біса, вона вся була в синцях?
Я й гадки не маю, що взагалі відбувається.
Єдиний спосіб дізнатися – це лишатися Бет. Тож я продовжуватиму це робити. Це єдиний вихід. Я лишуся Бет назавжди, якщо знадобиться. Буду Бет, поки не помру. Я важко зводжуся й обтрушуюсь. Гарна жовта сукня Бет брудна геть уся. Вона б убила мене, якби це побачила. Дивлюся на наліпку. Уф: лише хімічна чистка. Прекрасно. Хто б сумнівався.
Розділ двадцять перший
Вулкан Етна, Сицилія
Ніно виглядає так, ніби він щойно зі зйомок «Хрещеного батька». Думаю, в цій частині Сицилії просто така мода. Він крутий, десь так само, як і Аль Пачино був крутий в ролі Майкла Корлеоне.
Вуса підковою. Чорний піджак, чорна краватка, сірий капелюх із чорною рельєфною смужкою. Тепер пригадую: це він вислизнув із вілли в день мого приїзду.
– Гарний капелюх, – кажу я.
Він не відповідає. Ніно мовчить, поки ми забираємося в його чорний блискучий фургон і виїжджаємо на сицилійські простори. Він увімкнув «Металіку» на такій гучності, що барабанним перетинкам боляче («Лялькар» – мені подобається ця пісня), й хитає капелюхом у такт скаженим першокласним басам.
– Dov’è il cadavere?[67] – горлає Амброджо.
– Bagagliaio[68], – каже Ніно.
– Куку, – кажу я, звертаючись до Амброджо. Я сиджу сама на задньому сидінні та їм чипси «Прінґлз» з сиром та цибулею. – Хочеш? – пропоную чипси Амброджо. Той якось дивно дивиться на мене й хитає головою.