Ніно з Амброджо сидять попереду. На дзеркалі заднього огляду висить ароматизатор із запахом жуйки. На передній панелі – приклеєне скотчем зображення Ісуса, дерев’яні чотки зі срібним хрестом.
– Твоя сестра в багажнику.
Я пересмикуюся та повертаюся назад, кладу чипси в банку й закриваю кришку. Багажник закрито чорним цупким покриттям, крізь яке нічого не видно.
– Серйозно? – кричу я. – Вона там?
– Так, – кричить Амброджо.
– Ти впевнений?
– Що? – кричить Амброджо, дивлячись через плече. – Хочеш вийти й пересвідчитись? Думаєш, Ніно її забув? Ми їдемо ховати тіло й забули тіло? Цей чоловік – професіонал, так, Ніно?
– Професіонал, – каже Ніно.
Напевне, я йому вірю, просто те, що тіло моєї сестри лежить у багажнику машини, видається неправдоподібним. Ми їдемо вулицями серед білого дня, взагалі-то. Ніно водить гірше за Амброджо. Таке враження, що йому хочеться вбитись. Думаю, тут так водять усі, тож поліція нас не зупинить. Буде підозріло, якщо ми дотримуватимемося швидкісного режиму. Але що, як їм заманеться зупинити нас і зробити контрольний обшук? Просту банальну перевірку. Тоді нам кінець. Напружую зір і продивляюся, чи ніде на дорозі немає машини-панди – начебто ніде. Мене носить по задньому сидінні, кидає об двері на кожному розі. Може, отак у Бет і з’явилися синці? Ременів безпеки тут немає. Не надто безпечно.
Визираю у вікно й роздивляюся високі кипариси, що виструнчуються ген до неба довгими зеленими свічками, на обриси грубого сірого каміння, що стирчить із поверхні пагорбів. Траса до Катанії мандрує вздовж узбережжя, і море завжди лишається в полі зору. Можливо, вони збираються скинути її тіло в океан? Поховати в морі, як Осаму бен Ладена? Сподіваюся, вона не лишиться на поверхні, як відьма.
– Куди ми їдемо? – нарешті питаю я.
– Друг Ніно будує собі дачу, – перекрикує музику Амброджо. – Правильно, Ніно?
Вокаліст гурту кричить: «Лялькар! Лялькар!» Бас гупає: «ДУФ! ДУФ! ДУФ!»
– Дачу, – каже Ніно.
– Ага… – кажу я. – І що?
– Побачиш.
Ми в’їжджаємо в безлюдну місцевість, десь неподалік від Катанії. Ніно звертає на ґрунтову дорогу, і кілька хвилин ми їдемо лісом. Дорогу змережано корінням дерев і вибоїнами. Я підстрибую на жорсткому задньому сидінні. Дерева ростуть дуже густо, і за ними не видно сонця. Тут похмуро, що далі, то темніше й темніше. Коли ми під’їжджаємо до галявини, Ніно глушить мотор. Спершу здається, що там нічого особливого, просто простір між деревами, земля під ногами й клаптик неба, що проглядає крізь запону гілок. Потім я помічаю купу шлакоблоків, яму та пікап. Трохи віддалік, за гілками, стоїть бетономішалка. Власне, тут іде будівництво.
– Хочеш вийти з машини? Можеш лишитись, якщо для тебе це занадто. – Амброджо всміхається через силу й вистрибує з фургона. Я підскакую, коли він гримає дверима.
Уф. Нащо я взагалі сюди приперлась? До всього Амброджо ще й злий через те, що я не дотрималася його гидкого плану. Спостерігаю за чоловіками крізь тоноване скло: Ніно, Амброджо та хтось іще. Ніно стоїть біля ями, мовчазний і нерухомий. Я бачу його спину. Він взагалі не рухається. Здається, навіть не дихає. Я ніколи не бачила, щоб хтось видавався таким спокійним. У ньому щось є. Не можу зрозуміти, що саме. Раптом у машині стає надто спекотно. Задушливо. Липко. Кондиціонер вимкнуто. Від жуйкового запаху ароматизатора хочеться блювати. Треба вибратися звідси. Мені погано. Нема чим дихати. Я відчиняю двері й виходжу з машини.
– Доменіко, è pronto il cemento?[69]
– Sì, sì. È pronto. È pronto[70].
На задній частині пікапа сидить кремезний чоловік у синьому комбінезоні й курить кубинську сигару. Напевне, це Доменіко. Він підіймає на мене очі: шрами від вугрів, зламаний ніс, коротко голене волосся, як у зека. Він лишає цигарку димитися на металевому бортику й зістрибує на землю.
– Professore[71], – каже Доменіко, киваючи Амброджо.
Чому він назвав його «professore»? Доменіко повертається до мене.
– Твоя сестра померла?
Я нічого не відповідаю. Це ж очевидно, трясця твоїй матері. Саме тому всі ми й тут. Я не налаштована базікати з незнайомцем, який виглядає так, ніби щойно здійснив підкоп і втік із в’язниці: чорні від землі нігті, бруд на обличчі, діряві штани, зачіска в’язня. Він схожий на плід химерного кохання Стіва Макквіна й крота, але не такий симпатичний.
– Ага, мій брат загинув минулого тижня, – каже Доменіко. – Випатрали його.
Чорт, це огидно.
Амброджо хитає головою.