– Що, в біса, ти собі дозволяєш в присутності леді?
Думаю, він має на увазі мене. Він насувається на Доменіко.
– Ага, – каже Ніно. – Усім начхати на твого брата. Він був грьобаний ідіот.
– Не кажи такого про рідню, – каже Доменіко, повертаючись до Ніно. Голос його шорсткий, як наждак.
– Мені він не рідня, – каже Ніно. – Моя мати зі своїм братом не злигалась. Довбаний ідіот. Треба було самому його вбити.
– Figghiu ri buttana[72].
– Minchia[73].
– Stronzo[74].
– Che palle[75], – каже Амброджо, встаючи між ними.
Вони розходяться із собачим гарчанням.
– E basta. Calma! Calma![76] – каже він.
– Що сталося з його братом? – питаю я, повертаючись до Ніно.
– Надто любив язика в піхви пхати, от і став pazzo[77], – каже він, запалюючи собі червону «Мальборо» й змахуючи сірником перед обличчям Доменіко.
А, тепер зрозуміло. Напевне, це все пояснює.
Тепер я хочу палити.
Ніно з Доменіко підходять до багажника фургона й відчиняють його. Я відстрибую до Амброджо. Він запалює й собі цигарку. Тепер я дуже хочу палити.
– Ем, а можна мені теж? – питаю я. Я знаю, знаю, Бет не палила, але це ж надзвичайні обставини. До того ж, якщо я зараз не отримаю дозу нікотину, все може погано обернутись. Тобто ще гірше. Якщо це можливо.
Він довго дивиться на мене, а потім киває. Він вкладає свою цигарку мені в губи й запалює собі іншу. Я глибоко затягуюсь. Мені трохи краще. Він кладе руку мені на плече й міцно притискає мене до себе.
Тут я бачу її та зойкаю.
Вона не в домовині, нічого такого. Вона навіть не в пакеті. Вона півгола, чистого молочно-білого кольору. На ній досі та сукня від «Луї Віттон», яку я вкрала. Бретелька відірвалась. На її обличчі засохла кров, волосся скуйовджене. Не знаю, чому мене так це дивує. Певно, тому що її волосся завжди було бездоганним. Воно завжди було дуже добре доглянутим.
– Боже мій! – кажу я, затуляюючи обличчя руками.
Ніно й Доменіко беруть тіло Бет за плечі й гомілки й несуть його до ями. Її шия негнучка, а руки здаються приклеєними по боках до тіла. Напевне, це те, що називають трупним задубінням. Вона схожа на Барбі, яку я знайшла в смітнику, але з головою.
– Uno, due, tre[78], – кажуть вони й скидають її в яму.
Бум.
– Фундамент будівлі, – каже Амброджо.
Амброджо підходить до чоловіків і стає на край ями.
Я йду за ним. Ми вчотирьох стоїмо над ямою й витріщаємося на тіло Бет. Вона лежить долілиць у землі. Сукня задерлася, і видно її дупу. Можливо, на ній стринги, але дуже тоненькі, звідси їх і не видно. Мені ясно видно, що це дупа Бет. Моя видається значно більшою. Розтяжки. Целюліт. Я дивлюся на Амброджо, але він, здається, не помічає. Дивно.
Шкіра Бет така біла, ніби вся її засмага змилася в басейні. Я ніколи не бачила, щоб вона була така бліда. Я дивлюся на свої передпліччя. Напевне, штучна засмага змилася в душі, тож ми тепер однакового кольору. Щастячко.
Доменіко підходить до бетономішалки й заводить двигун. Двигун кашляє, задихається, оживає. Вантажівка пронизливо пищить, і коли вона задкує до ями, над кабіною починає блимати блакитне світло. Машина повзе повільно, нестерпно повільно їде заднім ходом і потім зупиняється. Доменіко вистрибує з кабіни й робить щось із бетономішалкою. Та реве, гарчить і обертається, і в яму починає литися густий вологий бетон.
Падаючи в свіжовикопану землю, бетон плюскає й хлюпає, вкриваючи тіло. Її підошви, гомілки, коліна, стегна. Плюсь, плюсь, плюсь. Її сідниці, її спину, її плечі, її голову. Я відчуваю запах згорілого мастила. Чорний дим клубочиться й підіймається з бетономішалки. Через кілька хвилин не лишається й сліду від Бет, лише прямокутний отвір, повний блідої сірої каші.
Що зробила би Бет, якби була тут, на моєму похованні? Чи поводилася б вона стоїчно? Стримано? Розслаблено? Можливо, вона б істерично схлипувала й ридала. Навіть не уявляю. У мене немає взірця поведінки серед такого лайна. Усе, що я знаю, – це те, що, якби там лежала не вона, тоді це була б я. Я ніколи не дізнаюсь, як близько до цього я була. Невже Бет запросила мене сюди, щоб убити? Я хитаю головою. Ні.
Бет не могла так учинити. Нізащо, чорт забирай. Тоді, можливо, Амброджо. Зиркаю на нього, але він дивиться в телефон. Треба пильнувати. Мабуть, треба радіти, що я й досі тут.
Зітхаю з полегшенням, довго й глибоко, гашу недопалок і кидаю на землю. Амброджо, Ніно й Доменіко синхронно хрестяться. Так, ніби цей рух було поставлено й відрепетирувано, як рухи підтанцьовки на концерті Тейлор Свіфт. Я повторюю за ними.
Ми знову сідаємо в машину.
Я дивлюся на «Ледіматік» Бет – 13:42. Сподіваюся, ми швидко дістанемося додому. Я записалася до перукаря Бет і не хочу запізнитися.