Раптом переді мною постає дилема: чи я хочу всістися за вкритим накрохмаленою скатертиною столом, замовити «Просекко» й тарілочку зелених оливок, чи я хочу на шопінг? Вибір, вибір… Що скажеш, малюку Ерні? Вуличний художник сидить, виставивши на продаж свої роботи – портрети акторів, співаків, політиків. Написані вельми пристойно, він дуже талановитий. Схожість феноменальна, майже фотографічна. Легко впізнати, кого мали на увазі. Ось Ніколь Кідман і Ґвінет Пелтроу, Ченнінґ Тейтум і Том Круз. Зачекайте хвилиночку. Ченнінґ Тейтум? Однозначно йду на шопінґ!
– Ciao.
– Ciao. – Чоловік підводить на мене очі.
– Скільки за картину Ченнінґа Тейтума?
– Venti euro.
– Скільки це? Двадцять?
– Так. Двадцять.
– Стільки я не заплачу. Це забагато. Дам вам десять.
– Ні, вона коштує двадцять.
– Гаразд. Одинадцять. Це моє останнє слово.
– Ні, двадцять – це двадцять.
– Ну, гаразд. Дванадцять. Погоджуйтесь, а то не куплю.
– Ні.
– Тринадцять.
– Ні.
– Чотирнадцять.
– Ні. Mamma mia!
– Тоді п’ятнадцять? Останнє слово.
– Venti euro! Двадцять! Двадцять!
– Добре. Дам вам шістнадцять. Ані цента більше. Й мені потрібна подарункова обгортка.
Ну то й що, що вона для мене.
– Ні. Це неможливо.
– Сімнадцять?
– Ні.
– Вісімнадцять?
– Ні.
Трясця твоїй матері.
Треба було просто хапати картину й бігти, але візочок не дозволяє набрати потрібний темп.
– Гаразд! Усе! Вона мені й задурно не потрібна. Дивіться. Я йду.
Я розвертаюся та йду вулицею, штовхаючи візочок на запаморочливій швидкості. Художник і оком і не змигує. Він робить ковток світлого пива з пляшки та дивиться в інший бік.
Вжуууууух! Я лечу вулицею в протилежний бік, підбігаю до нього.
– ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ЄВРО! ГОДИТЬСЯ? Домовилися?
Чоловік дивиться на мене й супиться.
– Двадцять євро за картину.
Міцний горішок. Він не поступиться.
Я дивлюся на портрет Ченнінґа Тейтума – його вродливе обличчя, очі, як в іграшкового цуцика. Мені дуже не вистачає мого постера. Мені потрібна заміна, і думаю, це вона.
– Гаразд. Добре. Дев’ятнадцять євро п’ятдесят центів. Як щодо цього? Прекрасна ціна.
Чоловік встає й потискає мені руку.
ТАК! Я знала, що він нарешті розколеться. Алві: один. Вуличний художник: нуль.
– Bene, bene. Finalmente[84].
Він дістає картину. Я знаходжу двадцятку в сумочці Бет.
– О, у вас буде решта з двадцятки?
– Решти немає. Пробачте. Mi dispiace.
Він знизує плечима й показує на скручені банкноти в жерстянці. Срібла там не видно. В нього немає монеток.
Я жбурляю двадцятку йому в обличчя й хапаю картину. Краєчок надривається.
– Добре, чудово. Грець із ним. До дідька. Ось, тримайте. Забирайте все!
– Arrivederci, signorina, – кричить він мені навздогін. Я запихаю Ченнінґа у візочок до малого.
На почесному місці у вітрині стоїть сумочка з крокодилячої шкіри. Поруч, на імітації коринфського постаменту, лежить такий самий пасок і клатч. «Емпоріо Армані». Неймовірно сексуально. Я вже її хочу. Піду приміряю. Крамниця називається «Маріанна».
Підкочую візочок до дверей. Хочу купити собі щось особливе. Бачить Бог, я на це заслуговую. Після всього, через що я пройшла. Після всього, що я зробила. Я не хочу все життя носити старий одяг Бет. Я хочу свій гардероб. Щось нове. Унікальне. Мені потрібне вбрання для побачень з Амброджо, для його пристраснішої, кращої, сексуальнішої дружини. Можливо, він знову поведе мене до ресторану? Чи, ймовірно, він знає інші місця, може, нічний клуб чи милий барчик на березі моря? Я вже бачу, як впливаю туди в сукні до підлоги: ядучий зелений, призахідний помаранчевий. Щось таке, що впадає у вічі. Щось дороге. Я хочу, щоб люди оберталися, і натовп розступався, і всі шепотілися, вказували пальцями й не могли відвести погляду: «Хто ця дівчина?» (Але в хорошому сенсі.) Я хочу свою порцію софітів.
І також, звісно, знадобляться аксесуари… Мені потрібні нові діаманти, очевидно. Сережки, браслет, кілька нових каблучок. Я бачила гарненькі у «Ван Кліф і Арпельс». Я хочу клатч від Валентіно. І ботфорти від «Міу Міу».