Блискучі скляні двері, присвиснувши, відчиняються, і я ступаю в прохолоду магазину.
– Ciao, Betta! – верещить продавчиня, чимчикуючи до мене на підборах.
О, чорт, ми знайомі.
– Ciao, Ernie! – каже вона.
– Ciao, – кажу я, щосили імітуючи голос Бет, грудний, хрипкий. Вичавлюю усмішку.
Продавчиня нульового розміру, із блискучим чорним волоссям і майже відсутньою дупою, підходить до нас привітатись. Цілунки рукою. Обійми. Вона нахиляється до візочка й сюсюкає з Ернесто.
– Come stai, bimbo Ernesto? Mamma mia, che bello[85], – каже вона, лоскочучи його під подвійним підборіддям. Він задоволено агукає, наче вони давні друзі. Тобто він знає цю продавчиню?
Вона дивиться на мене і всміхається: невидимі брекети, губи кольору фуксії. Пахне вона солодко, як нерозбавлений концентрат «Рібени». Дешеві парфуми. Парфуми Бет мені подобаються більше.
– Бетто, в мене неймовірні нові туфлі! Ходімо! Подивись! Тобі сподобаються!
Вона не хапає мене за руку й не тягне через увесь магазин, але відчувається саме так. Я йду за нею по мармурових кахлях і повз скляні полиці на стінах, завалені взуттям. Блискучим. Мерехтливим. Осяйним. Прожектори, як маленькі сонечка, освітлюють ряди безцінних сумок: «Дольче Ґабана», «Ґуччі», «Гоґан», «Роберто Каваллі», «Тодз». Вона зупиняється й обертається довкола мене, з вичікувальною усмішкою на молодому обличчі. Вона вказує на нову пару туфель.
– Дивись!
Туфлі на чорно-білих шпильках зроблено з червоного плексигласу. Вони збіса огидні.
– О. Так, – кажу я.
Я їх купила. Ну звісно, купила, в мене не було вибору. Я купила туфлі, попри те що вони видалися мені огидними, а до них плексигласовий ремінець і плексигласову сумочку – 4498 євро за все. Я купила їх тому, що їх купила би Бет. Якби я їх не купила, вона здогадалася б, що я не Бет. Я йду бруківкою неправильної форми Віа Умберто, скрегочучи зубами від злості. Ручки пакетів впиваються мені в долоні. Ці грьобані штуки важезні.
Сукня. Куплю собі сукню. Це мене розрадить як слід. На моєму шляху виникає старовинний фонтан. Вода ллється з ротів кам’яних риб. Плюскає на мене. Забризкує мене. Намочує мій одяг до нитки. Вода ж має розслабляти, чи не так? Фонтани мають бути спокійними, як це буває в японських садах: лілейні пелюстки й Будди, а цей мене тільки дратує. Я проношуся повз фонтан і спускаюся вулицею. Мені потрібна інша крамниця одягу. Треба знайти собі сукню.
Підходжу до магазину з двома рядами вікон. Шибки виблискують на сліпучому сонці: на них, певно, вилили літри «Містера Кліна», щоб вони отак блищали. Лаковані манекени вдягнені в блискуче срібло, люмінесцентний жовтий, сліпучо-білий. «Прада», «Фенді», «Пуччі», «Міссоні». Усе виглядає таким бездоганним. Заходжу всередину. Грає якась електронна музика: езотерична, магічна, дивна. Довгий світлий коридор веде до осяйного приміщення. В холі по обидва боки стоять манекени: позують, споглядають без виразу на ідеальних обличчях. Манекени живуть у прямокутних скляних коробках: нерухомі, реалістичні. Роздивляюсь їхні пластикові голови. Мертві скляні очі, такі самі, як у Бет. Вони витріщаються на мене. Наповзають. Вони хочуть мене схопити, я впевнена. У відображенні промайнула Бет.
Я відстрибую.
Панікую.
Біжу!
І от я знову на вулиці, хапаю ротом повітря, заковтую його. Раптом, непритомніючи, опускаю голову між колін. Земля обертається. Що за чорт? То була Бет! Клянусь. Я її бачила! Я озираюсь, але її тут немає. Я обливаюся потом. У мене гіпервентиляція. Люди дивляться. Де візочок? Раптом я розумію, що його немає. Ерні зник! У мене на душі похололо. Куди, в біса, поділася дитина? Я роззираюся, шукаю в магазині. Біжу назад вулицею Умберто. Знову цей дурний фонтан. Кров пульсує. В голові гупає. В роті пересохло. Мені треба попити. О Господи, Бет убила б мене… Що то був за магазин? Їх тут так багато. Я забула його всередині? Що, як його хтось забрав? Я перебігаю від вітрини до вітрини в пошуках тієї клятої сумочки: крокодилова шкіра? Чи то була змія? «Емпоріо Армані»? Чи «Дольче Ґабана»? Ну ж бо, Алві, він має бути тут! Десь тут. Десь тут. Якби я не була така зневоднена, то заплакала б. «Ботеґа Венета». «Джон Ґальяно». «Еміліо Пуччі». «Монклер»…
Нарешті бачу її на протилежному боці вулиці: «Маріанна». «Емпоріо Армані»: крокодилова шкіра. Слава яйцям. Я ввалююся в двері, спотикаючись, перечеплюючись, задихаючись, обливаючись потом. Усі витріщаються. Візочок і досі там, припаркований біля входу. Я вже думала, що загубила його, я справді так думала. Малюк Ерні швидко заснув. Продавчиня розтуляє рота й закриває його знову. Я хапаю візочок і прямую до вілли. Аж не віриться, що я ледь не загубила Ченнінґа. А сукню куплю іншим разом.