– Я просто… я просто… я не розумію. За яким хріном ти була вдягнена як Бет?
Я користуюся моментом. Він видається спантеличеним – це мій шанс! Я виборсуюся та вистрибую з ліжка. Хапаю сукню та вибігаю в двері – на щастя, вони на моєму боці кімнати. Амброджо голий, і краєчком ока я бачу, що він шукає штани. Я вилітаю в двері, не озираючись.
Я біжу коридором, сходами вниз, крізь віллу, натягаючи сукню через голову. Долоні в мене спітніли, піт проступає по всьому тілу: на спині, на шиї. Від прохолодного нічного повітря я тремчу. Штурхаю двері й вибігаю на терасу, ляскаючи голими п’ятами по бруківці патіо. Я біжу заїздом, вибігаю на дорогу. Я не озираюсь, але чую, що він наздоганяє, ріння шурхотить під його ногами, він гукає: «АЛВІНО! ПОВЕРНИСЬ!»
Він уб’є мене.
Тихо. Темно. Втекти я від нього не зможу, але, ймовірно, зумію сховатись. Я мчу дорогою до амфітеатру. Тут дві хвилини пішки, то ж я маю швидко туди добігти. Тут має бути якась схованка – кущ, скеля. Я озираюся, шукаю, шукаю. Я біжу схилом, скажено розмахуючи кінцівками. Піт стікає обличчям. Сукня прилипає до тіла. І чому я не вдягла штани? Гострі камені врізаються в п’яти. Забиваюся пальцем на нозі об щось тверде. Чорт! Як боляче – мабуть, я його зламала. Адреналін зашкалює. Я спотикаюся, падаю, але це краще, ніж розлючений Амброджо.
У напівтемряві бачу камінь попід парканом і застрибую на нього. Я перелажу через паркан і чіпляюся за іржавий гвіздок. Ай! Чорт! Здираю шкіру. Тепер у мене буде правець. Щось тепле тече по моїй нозі. Що це? Кров, піт, сперма? Але мені нема коли розбиратися. Перемахую через край. Зістрибую та біжу в бік театру. Амброджо за мною, на відстані кількох метрів.
– Алві! Спинись! Іди сюди й розкажи мені. Чого, в біса, ти була вдягнена як Бет? Що вона задумала?
Він з гуркотом перестрибує через паркан.
– Я хочу знати, що, в біса, коїться.
У світлі місяця я бачу внизу обриси амфітеатру. Я збігаю сходами до сцени. Перечіпляюся в темряві й забиваюся коліном. Обличчя шмякається об землю: пісковик і метал. В очі потрапив бруд, вони сльозяться, печуть. Я кліпаю, кліпаю, вдихаю пил. В мене за спиною, близько, гупають кроки: Амброджо наздоганяє. От лайно! Я зішкрібаю себе з землі: коліно пульсує, палець ноги болить. Я кашляю, відхаркуюся, намагаюся вдихнути.
Я біжу до сцени й видираюся на платформу. В задній її частині є колони, я прямую до них. Ховаюся за колоною, присідаю, затамовую дух. Я бачу, як він біжить у бік сцени. Я перебігаю до наступної колони.
– Ти не можеш вічно бігати від мене, – каже Амброджо. – Іди сюди, Алвіно! Усі дізнаються, що ти наробила. Ти мене чуєш?
Ні! Ні! Ні! Ні! Трушу головою, щоб не чути його криків. Співаю подумки «Мені має так пощастити». «Відкину це»[90]… Він застрибує на сцену. Я бачу, як він зупиняється й роззирається по обидва боки. Срібний зблиск. У нього щось у руці! Що це, чорт забирай, таке? Ніж? Пістолет?
Він змусить мене заплатити за все.
Він не знає, в який бік я пішла. Він повертається спиною й крадеться в протилежний бік порожньої сцени. Я навшпиньки переходжу до наступної колони. Я повзу низенько, в тіні, важко дихаючи, проклинаючи все, серце моє вибухає, чоло притискається до холодного мармуру. Шкіра горить. У горлі пересохло. Нас із Амброджо розділяє принаймні три колони. Мені потрібна горілка. Хочеться плакати.
Він розвертається та йде в мій бік.
Трясця його матері, це пістолет!
Я зіщулююся й заспокоюю дихання, намагаючись вдихати й видихати якомога тихіше.
Ані звуку. Тихенько, Алвіно. Не проколись. Мені б зараз не завадив мій швейцарський ніж чи штопор, як у тієї дівчини з потягу. Мені б не завадила рушниця. Я відчуваю, що біля моєї ноги на землі лежить камінь, і я міцно стискаю його тремтливими пальцями. Він розміром із сицилійський червоний апельсин, важкий, круглий, із загостреним кінцем. Амброджо підбирається ближче. Ближче. Ближче. Він знає, що я тут… десь тут… десь тут… Я бачу, як рухається його силует: крадькома, навшпиньки, чорна тінь, яка намагається заховатись. Він підступає до мене, вдивляючись у темряву. Жодних звуків, окрім дихання Амброджо. Тваринного. Небезпечного. Це майже рик. Я затамовую дух, хоча мені хочеться кричати. Якщо я його чую, то й він чує мене. Він лише за кілька метрів від мене. Два метри. Один.
– Чому ти була вдягнена як Елізабет, Алві? – питає Амброджо в темряві. – Ми так не домовлялись. Що відбувається?
Я високо підстрибую й щосили б’ю його каменем по голові. Я ще раз щосили його б’ю. Він падає на землю й випускає пістолет. Осідає долілиць на сцену. Тепер я височію над ним, загострений камінь і досі в моїй руці, все тіло тремтить, готове щомиті напасти. Його руки б’ють по землі, він тягнеться до моєї щиколотки. Хапається за неї.