Камені темні, слизькі, мокрі. Намочую губку в відрі й витискаю. Крижана вода бризкає мені на литки, на підошви, охолоджує мій зламаний палець. Я шкрябаю плити губкою. Кров не відтирається. Навіть у темряві мені видно, що вона й досі там: блискуча, чорна кров. Я тру сильніше і швидше, дряпаючи плити кісточками пальців, до ран, до м’яса. Руки починають боліти. Чорт, нічого не виходить. Стає тільки гірше. Кров – уперте стерво.
– Бет?
– А?
О Господи. Ну що тепер?
– Здається, ти казала, в Амброджо був пістолет.
– Був. Був! У нього був пістолет.
– То де він? – каже Сальваторе. – Тут його немає.
– Мабуть… мабуть… мабуть, він його випустив.
– На сцені його немає. Я його не бачу.
Чорт.
– Мабуть, він десь у театрі.
Він насуплено дивиться на мене, потім роззирається довкола. Театр темний і повен тіней. Глядацькі місця займають величезну площу.
– В нього був пістолет. Клянусь. Я його бачила, – кажу я.
Сальваторе зітхає.
– Гаразд. Байдуже. Допоможи мені його пересунути, – нарешті каже він.
Я кидаю губку назад у відро. Сальваторе стоїть біля голови Амброджо, тримаючи його руками під пахвами, напоготові. Я витираю чоло тильним боком долоні: воно масне, мокре. Я не хочу його торкатись. Я знаю, що він буде холодний.
– Ноги, – каже він.
Я встаю, кривлячись від болю: коліно! Палець! Нахиляюся, щоб узяти Амброджо за ноги, тримаюся за його щиколотки, та раптом: кроки. Ліхтарик. Силует.
– Che cazzo fai?[93] – лунає чоловічий голос.
Ліхтар яскраво світить мені в очі. Засліплює мене. Я зойкаю. Випускаю ноги й випростуюсь.
– От лайно, – кажу я.
– Merda, – каже Сальваторе.
Фігура наближається. Кроки стають гучнішими. Він збігає сходами, і буквально за дві секунди він уже під сценою.
Скуйовджене біляве волосся. Уніформа. Охоронець. Ну звісно. Хто ж іще?
– Бетто? – каже він.
Настав слушний момент, щоб поплакати. Я опускаюся на коліна та схлипую.
– Che cazzo?
Він застрибує на сцену. Обіймає мене за плечі.
– О Боже! Бетта! Що ти накоїла?
– Я, я, я… – кажу я.
– Що сталося, Бетто? З тобою все гаразд?
– З нею все гаразд, – каже Сальваторе, і його гучний голос лунко звучить на мертвотно-порожній сцені. – Чоловік напав на неї, от вона його й вирубила. Він оговтається.
Охоронець встає. Світить ліхтарем на Амброджо. В такому освітленні тіло виглядає ще гірше. Прожектор перетворює його на театральний реквізит. Горлом піднімається блювота. Я відвертаюсь.
– Ma è morto[94], – каже охоронець.
– Forse è morto[95], – відповідає Сальваторе.
– Будь ласка, – кажу я нарешті, встаючи. – Будь ласка, будь ласка, нікому про це не кажи. Мені довелося це зробити. Я була вимушена, – кажу я.
Охоронець дивиться мені у вічі. У світлі ліхтаря я бачу жах у його очах. Господи, він зараз запанікує. Мабуть, він уперше бачить мерця.
– Madonna mia[96], – бурмоче він собі під ніс. – Бетто, це ти його вбила? Не він?
Він наставляє ліхтар на Сальваторе. Сальваторе задкує, відвертається, затуляє очі руками.
– Це я. Це я. Будь ласка, не розповідай нічого. – Я хапаю його за сорочку. Охоронець знову світить на мене. Я заплющую очі. – Будь ласка. Будь ласка.
– Madonna mia. Ти збожеволіла? – каже він. – З глузду з’їхала? Ти хоч розумієш, що ти наробила? Це ж Амброджо Карузо! І ти досі тут? Тобі треба вшиватися звідси! Вони тебе вб’ють. Ти, чорт забирай, зникнеш назавжди!
Я дивлюся на охоронця. Його очі вистрибують з орбіт, як у банькуватої золотої рибки. Він, здається, дійсно наляканий. Хто вб’є мене? Ніно? Доменіко? Емілія? Сальваторе? Поки що я одна тут усіх убиваю. Його це хвилює?
– Чорт, – каже він, ніби озвучуючи запізнілу думку. – Що я скажу своєму босу?
Я встаю повільно, тремтливо, непевно, кладу руки йому на шию. Шкода, що я не знаю його бісового імені. Я обіймаю його, притягаючи близько до себе, гаряче видихаю в його вухо:
– Не хвилюйся. Ми… приберемо. Він хотів мене вбити, тож я… – З кожним схлипом моє тіло важко здригається. Я втискаюся в нього грудьми, притуляюся щокою до його щоки, пробігаю пальцями по його скуйовдженому волоссю. Якби я знала, як його звуть, то прошепотіла б його ім’я. Ніжно. Як же звуть цього хлопця, чорт забирай?
Охоронець робить крок назад, вивільняється з обіймів. Він дивиться мені у вічі. Я благаю його, молю. Шкода, що я не гіпнотизер. Шкода, що я не вмію маніпулювати чужою свідомістю.
– Прибирайте. Швидко, – каже він. – Мій бос приїде за годину.
Розділ двадцять сьомий