Амброджо… Амброджо… Амброджо… а щоб тобі. Знаєте, на щастя, я п’ю пігулки, інакше я могла б завагітніти від цього чоловіка (знову?). Чому я завжди маю все продумувати? Типовий чоловік. Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. На краю басейну лишилася цівка крові, там, де Бет забилася головою, коли падала. У правому верхньому кутку. Я досі чую те «ХРУСЬ!». Я не хочу про це думати. Бризкаю трохи води на пляму й відшкрябую її пальцями. Відтерлася. Озираюся на віллу, а там Емілія: стоїть біля вікна кухні, спостерігає, витріщається. Вона відвертається. Продовжує витирати пил. Нема чого боятись. Вона не могла докопатися до правди. Спокійно, Алвіно. Не переймайся, мала. Підіймаюся трьома маленькими сходинками, що виблискують у яскравому сонячному сяйві, витираюся пляжним рушником Бет. Я більше не одержима Амброджо. Він був нікчемний. Розчарування. Він був лише клятою перепоною на шляху. Надто фатальною, щоб бути поряд. На Бога, він тримав мене на прицілі! Я запалюю цигарку й відкидаюся на шезлонгу. Заплющую очі та вдихаю дим. Натомість я тепер одержима Сальваторе.
– Signora, до вас прийшов Ніно. Запросити його?
Я аж підстрибую від голосу Емілії. Щось я не чула дзвінка у двері. Ніно? Що він, у біса, тут робить? А, він напевне шукає Амброджо.
– Звісно, – кажу я, поправляючи волосся й випростуючись на шезлонгу. – Скажи йому, хай проходить сюди.
– Sì, signora. Un momento[98].
Емілія дивиться на мої «Мальборо лайт» і супиться, потім розвертається та йде назад у віллу.
Я витираю краплі поту з брови. Я вже підпікаюсь. Полуденне сонце тут дуже зле. Я натягаю парео, щоб закрити плечі, вдягаю величезні сонячні окуляри Бет. Витягаю з рота цигарку. Замаскувалась як слід. Ніно виривається крізь французькі двері з приголомшливим гуркотом. Я чую, як його ноги гупають по бруківці. Йдучи до мене, він оглядає сад. Ха! Амброджо він тут не побачить, хай хоч усі очі прогледить. Він підходить ближче. Дивиться просто на мене. Серце тікає в п’яти. Я обхоплюю коліна руками. Цікаво, наскільки добре Ніно знав мою сестру. Холодок пробігає вздовж мого хребта, і я тремчу.
– Де, в біса, il professore? Ми домовлялися зустрітисm!
Чорт.
Я вся закручуюся в парео, ховаюся в нього, наче в кокон.
Ніно нависає наді мною та моїм шезлонгом зловісною тінню. Знімає свої сонячні окуляри. Очі його – чорні діри. Довгий тонкий шрам на його лівій щоці – рожевий, наче земляний черв’як.
– Il professore? – кажу я. Цікаво, чому вони його так називають – це тому, що в нього є науковий ступінь?
Він усміхається кутиком рота, показуючи свій золотий зуб.
– Твій грьобаний чоловік. Де ти його ховаєш?
Гм, який ворожий тип.
– Не знаю. Я не бачила його з учорашнього вечора. Я довго спала сьогодні вранці, а коли прокинулася, його не було.
Ніно супиться: посередині чола утворюється глибока темна зморшка. Він мені не вірить. Роздивляюся його обличчя, його густі вуса, струнку фігуру – підтягнуту, гнучку, норовисту. Якби Ніно був твариною, то це, певно, був би один із тих птахів, яких використовують для пташиних боїв у Тайланді, – бойовий півень. Він видзьобує очі. Роздирає горло. Але в Ніно є якийсь магнетизм. Від нього неможливо відвести очі. Він зачаровує, гіпнотизує, як той удав із «Книги джунглів», Каа. Він не стільки привабливий, скільки харизматичний, з тих людей, у яких є якийсь природний шарм, якась непохитна впевненість. Це навдивовижу принадно. Він не старий, може, тридцять п’ять. Сорок максимум. Але його шкіра від надміру сонця вкрилася дрібними зморшками. Лінії на лобі, навколо рота. Він не схожий на типа, який намащуватиметься кремом від засмаги. І дуже сумніваюся, що він користується нічним кремом.
– Він не відповідає на дзвінки.
– Я знаю, – кажу я, прикушуючи губу. – Я щойно намагалася до нього додзвонитись, але він, мабуть, зайнятий. Він не підняв слухавки, – знизую плечима. – Я телефонувала кілька разів.
Ніно дістає пачку червоних «Мальборо» з кишені куртки – чорної, шкіряної, з великими срібними заклепками. Він у ній, мабуть, вариться. Він пропонує мені цигарку, але я хитаю головою. Він бере сірника, запалює вогник, дмухає димом мені в обличчя. Я дивлюсь, як сірник падає на землю, вогонь мерехтить: він і досі запалений. Спостерігаю, як він спалює сам себе.